Деку напівобернувся на стільці й запитав:
— Чи знайдеться тут трохи хліба?
Лінда заперечливо похитала у відповідь темною голівкою, до грудей їй тулилась білява голівка сестри.
— Ти не могла б дістати для мене трохи хліба? — наполягав Деку.
Дитина не ворухнулась; він бачив її великі темні-темнющі очі, які вп’ялись у нього з кутка.
— Ти мене не боїшся? — спитав він.
— Ні, — відповіла Лінда, — ми тебе не боїмося. Ти прийшов сюди з Джан’ Баттістою.
— Ти говориш про Ностромо? — знову спитав Деку.
— Так його звуть англійці, але так не називають ні людей, ні тварин, — відказала дівчинка, ніжно гладячи рукою волосся сестри.
— Але він дозволяє так себе називати, — зауважив Деку.
— Не в цьому домі, — відрубала мала.
— А! Ну тоді я зватиму його Капатасом.
Деку облишив цю тему і на деякий час цілковито заглибився у писання, а тоді знову обернувся.
— Як думаєш, коли він повернеться? — запитав він.
— Після того як він привіз тебе сюди, він поскакав у місто по сеньйора лікаря для мами. Він повернеться скоро.
— Він має всі шанси спіймати кулю десь на дорозі, — пробурмотів Мартін сам до себе, а Лінда почула його слова і заявила своїм тоненьким голоском:
— Ніхто не посміє застрелити Джан’ Баттісту.
— Ти в це віриш, — запитав Деку, — еге ж?
— Я це знаю, — переконано відповіла мала. — Ніхто в цих місцях не має досить відваги, щоб напасти на Джан’ Баттісту.
— Не треба багато відваги, щоб натиснути в кущах на курок, — буркнув Деку собі під ніс. — На щастя, ніч темна, а інакше ледве чи вдалось би врятувати срібло копальні.
Він знову повернувся до нотатника, переглянув списані сторінки і знову взявся за олівець.
«Такі були справи вчора, після того як “Мінерва” з президентом-утікачем на борту вийшла з гавані, а бунтівників розігнали по бічних вулицях міста. Я саме надіслав був телеграму, аби поінформувати більш-менш небайдужий світ, і тепер сидів на сходах собору разом з Ностромо. Досить дивно: хоча контора Телеграфної компанії розміщується в тій самій будівлі, що й Porvenir, однак юрба, яка викинула з вікна мій друкарський верстат і порозкидала шрифти по всій Пласі, не пошкодила обладнання по інший бік внутрішнього подвір’я. Коли я сидів і розмовляв з Ностромо, Бернгардт, телеграфіст, вийшов з аркади з аркушем паперу в руці. Цей коротун почепив собі велетенську шаблюку й увесь обвішався револьверами. Він кумедний, але найхоробріший для свого зросту німець, який коли-небудь вибивав телеграфним ключем абетку Морзе. Це він одержав з Кайти телеграму, яка повідомляла про те, що транспортні судна з армією Барріоса щойно ввійшли у порт, і яка закінчувалася словами: “Довкола величезний ентузіазм”. Я пішов до фонтана попити води, і хтось вистрілив у мене з боку Аламеди, сховавшись за деревом. Але я пив і не зважав на це: оскільки Барріос — у Кайті, а великі Кордильєри відгороджують нас від переможної армії Монтеро, мені здавалося, що, попри месьє Ґамачо та Фуентеса, моя нова Держава — у мене в кулаці. Я вже збирався піти поспати, але коли дістався до “каси” Ґулдів, то побачив, що в патіо на соломі лежить повно поранених. Горіли ліхтарі, була спекотна ніч, і в тому замкненому внутрішньому дворику стояв слабкий запах хлороформу та крові. З одного краю бинтував рани доктор Моніґем, лікар з копальні, а з другого, біля сходів, вислуховував, стоячи навколішки, сповідь умирущого карґадора отець Корбелан. Пані Ґулд пробиралася крізь цей хаос із бутлем в одній руці та великим жмутом вати у другій. За нею ходила її camerista, також із бутлем, і тихенько схлипувала.
Деякий час я носив пораненим воду з фонтана. Потім піднявся сходами, зустрічаючи дорóгою декого з перших леді Сулако, блідіших, ніж завжди, які несли на оберемках бинти. Не всі з них утекли на кораблі. Багато хто знайшов того дня притулок у “касі” Ґулдів. Одна дівчина з напіврозплетеним волоссям уклякла на сходовому майданчику перед нішею, де стояла Мадонна в синіх шатах та позолоченій короні. Гадаю, то була старша панна Лопес; мені не було видно її лиця, пам’ятаю лише, що задивився на високий французький підбор її маленького черевичка. Вона не видавала ні звуку, не ворушилась, не схлипувала, — от просто завмерла навколішках, уся в чорному на тлі білої стіни, безмовне втілення ревної побожності. Я певен, що вона була налякана не більше, ніж інші блідолиці дами, яких я зустрів з бинтами. Одна з них сиділа на верхній сходинці, рвучи на смуги полотнину, — молода дружина одного тутешнього підстаркуватого багатія. Вона перервала роботу й у відповідь на мій уклін помахала рукою, наче була у своєму екіпажі на Аламеді. Треба бачити наших співвітчизниць у часи революцій. Осипаються рум’яна та перлова пудра, а разом з ними зникає й пасивне ставлення до зовнішнього світу, яке їм з раннього дитинства прищеплюють освіта, традиції, звичаї. Я подумав про твоє обличчя, яке змалку мало печать інтелекту замість того карбу терплячості й покори, що проступає на обличчях, коли якісь політичні заворушення зривають з них вуаль косметики та узвичаєності.