У великій “салі” на другому поверсі засідала своєрідна Аристократична хунта — рештки Провінційної асамблеї, яка перестала вже існувати. Донові Хусте Лопесу обпалило пів бороди пострілами з trabuco[171], зарядженого саморобними кулями, але, на щастя, жодна в нього не влучила. І коли він повертав голову з боку в бік, це було точнісінько так, ніби під його фраком уживаються двоє чоловіків: один — зі шляхетними бакенбардами, імпозантний, а другий — переляканий нечупара.
Коли я ввійшов, залунали крики:
— Деку! Дон Мартін!
Я спитав Їх:
— Що обмірковуєте, панове?
Схоже, жодного голови не було, хоча на чолі столу сидів дон Хосе Авельянос. Усі відповідали наперебій:
— Як зберегти життя і майно.
— Поки не прибудуть нові урядовці, — пояснив мені дон Хусте, явивши моїм очам урочистий бік свого обличчя. І тут ніби хтось накрив мокрим рядном розжеврілу в мені ідею нової Держави. У вухах у мене мовби щось засичало, і в очах посіріло, наче кімнату раптом заступило туманом.
Сліпма, мов п’яний, я підійшов до столу.
— Ви обмірковуєте, як здатися, — сказав я.
Усі сиділи мовчки, повстромлявши носи в аркуші паперу, які бозна-чому лежали перед кожним. Лише дон Хосе заховав обличчя в долонях і забурмотів:
— Нізащо! Нізащо!
Але коли я подивився на нього, мені здалося, що дмухни я — і він заточиться, такий він був тендітний, такий слабкий, такий змучений. Хай там що буде далі, йому цього не пережити. Для людини його віку це завелике розчарування, та й хіба не бачив він аркушів “Півстолітньої смути” (ми почали друкувати книгу на верстаті Porvenir-у), які були розкидані по Пласі, плавали у стічних канавах, обгоріли після вживання їх замість клейтухів для trabucos, заряджених пригорщею друкарських шрифтів, літали у повітрі, підхоплені вітром, були втоптані у багнюку? Я навіть бачив сторінки, що плавали на воді в гавані. Було б нерозумно сподіватися, що він це переживе. Це було б жорстоко.
— Ви хоч розумієте, — закричав я, — що означає здатися для вас, для ваших жінок, для ваших дітей, для вашого майна?
Здається, я промовляв до них хвилин п’ять без передиху, педалюючи наші шанси на успіх, нещадність Монтеро, якого я змалював такою лютою тварюкою, якою, не сумніваюсь, він і сам хотів би бути, якби мав досить розуму, аби продумати системний режим терору. І ще п’ять хвилин чи більше я вивергав палкі потоки слів, покликаючись на відвагу і мужність присутніх з усією пристрастю своєї любові до Антонії. Бо якщо людина добре говорить, то робить це завжди з особистих почуттів: або засуджуючи ворога, або захищаючи себе, або заступаючись за те, що направду може бути дорожчим за життя. Моя дорогá дівчинко, я просто метав у них громи і блискавки. Здавалося, що мій голос розколе стіни, а коли скінчив, то побачив перелякані очі, які зусібіч нерішуче дивилися на мене. І це було все, чого я домігся! Лише голова дона Хосе все нижче й нижче поникала йому на груди. Я нахилив вухо до його висхлих вуст і розібрав його шепіт, щось на кшталт:
— То з Богом, Мартіне, сину мій!
Точно не розчув. Певен лише, що він згадав ім’я Боже. Мені здалося, що я вловив у нього на вустах його останній подих — подих його готової відлетіти душі.
Він ще живий, це правда. Після того я його бачив, але це було лише старече тіло, яке лежало навзнак, вкрите по підборіддя, з розплющеними очима, таке нерухоме, що можна було б подумати, ніби воно вже не дихає. Я залишив дона Хосе таким під наглядом Антонії, яка стояла навколішки край його ліжка, і пішов звідти прямісінько до цієї італійської posada, де також чатує всюдисуща смерть. Але я знаю, що насправді дон Хосе помер там, у “касі” Ґулдів, пошепки закликаючи мене взятися за справу, якою його душа, вірна святості дипломатичних угод і урочистих декларацій, безперечно, мала б погребувати. Я на повен голос вигукнув: