Пані Віола, теж італійка, уродженка Спеції[24], хоча й була значно молодша за свого чоловіка, вже була жінка середніх літ. Вона мала миловидне, але вижовкле обличчя, бо клімат Сулако зовсім їй не підходив. Голос її звучав глибоким контральто. Коли, туго переплівши руки під повними грудьми, вона сварила присадкуватих грубоногих китаянок, які прали білизну, скубли птицю, товкли в дерев’яних ступах зерно серед повіток-мазанок на подвір’ї, то могла видобути з себе такий пристрасний, вібруючий, замогильний звук, що їхній сторожовий пес стрілою кидався в буду, гучно брязкаючи ланцюгом. Луїс, мулат зі шкірою кольору кориці, ледь засіяними вусиками над товстими темними губами, відчував, як йому по спині перебігають такі ніжні мурашки, що аж переставав замітати їдальню мітлою з пальмового листя. І довго не розплющував свої млосні мигдалевидні очі.
То була прислуга «кази» Віол, але вся вона розбіглася рано-вранці, почувши перші звуки повстання, кожне воліло радше сховатись на рівнині, аніж давати собі раду в домі, — вибір, за який їх аж ніяк не варто засуджувати, оскільки, правда це чи ні, але в місті було всі знали, що Ґарібальдіно мав грошенята, закопані в кухні під глиняною долівкою. Пес, сердита кошлата звірюка, то скажено гавкав, то жалібно скавулів на подвір’ї, то ховався в буду, то вискакував з неї — залежно від того, що опановувало його навпереміну — лють чи страх.
На рівнині довкола забарикадованого будинку, ніби шалені пориви вітру, то наростали, то втихали сильні крики; уривчасте ляскання пострілів перекривало галас. Часом надворі наставали моменти незбагненної тиші, й ніщо не могло відрадніше промовляти про мир, ніж вузькі яскраві цівки сонячного проміння, що пробивалися крізь щілини у віконницях і перетинали всю їдальню, зсунуті стільці та столи, сягаючи протилежної стіни. Старий Джорджо обрав цю просту побілену кімнату за укриття. Вона мала лише одне вікно, а її єдині двері виходили на курний шлях з гавані до міста, зарослий з обох боків кущами алое, — зазвичай на тому шляху рипіли неповороткі вози, запряжені парами волів, яких, осідлавши, поганяли хлопчаки.
У хвилину затишшя Джорджо звів курок рушниці. На цей зловісний звук тихий стогін вирвався з жінчиних грудей, вона непорушно сиділа поруч. Раптовий вибух зухвалого галасу зовсім близько від будинку тут же стишився до спантеличеного бубоніння. Хтось побіг, було чути, як шумно хапнув ротом повітря, прожогом майнувши повз двері; під муром чулося хрипке бурчання і чиїсь кроки; об віконницю тернулося чиєсь плече, заступаючи яскраві цівки сонячного проміння, що прошивали всю кімнату. Синьйора Тереза, яка обхопила руками укляклі постаті своїх доньок, притисла їх до себе ще міцніше — аж якось судомно.
Юрба, відтиснена від митниці, розбилась на кілька ватаг, відступаючи рівниною до міста. Приглушеному гуркоту безладних залпів, що розкочувались удалині, вторували стишені крики. У паузах слабко лунали поодинокі постріли, а низька і видовжена біла будівля без вогника в жодному вікні здавалась острівцем непроникної тиші посеред колотнечі, яка коловими хвилями розходилася навсібіч. Але обережні порухи та перешіптування недобитків, які хотіли трохи переховатись у цих стінах, падали недобрими, скрадливими звуками в темряву кімнати, прошитої струнами мирного сонячного світла. Сімейство Віол чуло ці голоси так виразно, мовби то незримі привиди, ширяючи над їхніми стільцями, пошепки радилися, чи варто підпалювати «казу» цього чужинця.
Це діяло на нерви. Старий Віола поволі підвівся з рушницею в руці, нерішучо, бо не знав, як стати на заваді непроханим гостям. Голоси вже було чути на подвір’ї. Синьйора Тереза не тямила себе від жаху.
— Ах! Зраднику! Зраднику! — лепетала вона майже нечутно. — Тепер нас спалять, а я ще падала перед ним навколішки. Ні! Він, певно, біжить слідом за своїми англійцями.
Схоже, вона вважала, що сама вже присутність Ностромо в домі гарантувала б їм цілковиту безпеку. Настільки й вона теж підпала під чари отієї репутації, яку капатас карґадорів створив собі на узбережжі та на залізниці, серед англійців та простолюду Сулако. Йому в очі, навіть у присутності свого чоловіка, вона завжди награно висміювала цю репутацію, часом добродушно, частіше — з дивною гіркотою. Але ж жінки нерозсудливі у своїх поглядах, як спокійно зауважував Джорджо за відповідних обставин. Цього разу, тримаючи рушницю напоготові, він нахилився до дружини і, не зводячи очей із забарикадованих дверей, процідив їй у вухо, що Ностромо не міг би тут нічим допомогти. Ну бо що вдіють двоє запертих у будинку чоловіків супроти двох десятків чи більше бандитів, які замишляють підпалити дах? Він певен, що «каза» весь цей час не йшла Джан’ Баттісті з думки.