Пізно вночі у блакитно-білому будуарі пані Ґулд ми сформували маленьку хунту з чотирьох — двох жінок, дона Карлоса та мене.
El Rey de Sulaco вважає себе, поза сумнівом, людиною дуже чесною. І такий він і є, якщо зазирнути за завісу його мовчазності. Можливо, він гадає, що лише завдяки цій рисі нічим не заплямував свою чесність. Оті англійці живляться своїми ілюзіями, які так чи інакше допомагають їм чітко вловлювати суть справи. Якщо Чарлз Ґулд говорить, то хіба зрідка “так” чи “ні”, — і це звучить так само безсторонньо, як слова оракула. Але він не зміг нав’язати мені своєї безмовної стриманості. Я знав, щó в нього в голові, — його копальня в нього в голові, а його дружина не має в голові нічого, крім його безцінної особи, тож він, пов’язавши своє життя з Ґулдовою концесією, повісив її на шию і цій маленькій жіночці. Але менше з тим. Суть у тому, щоб змусити його так представити справу Голройдові (Сталевому і Срібному Королю), аби заручитись його фінансовою підтримкою. Учора вночі в цей самий час, рівно двадцять чотири години тому, ми думали, що срібло копальні перебуває в безпеці у підвалах митниці, чекаючи, поки за ним прийде пароплав і повезе його на північ. А поки коштовний метал безперервно пливтиме на північ, той наскрізь сентиментальний Голройд не полишить своєї ідеї запровадити на відсталих континентах не лише законність, індустріалізацію, мир, а й оту свою улюблену мрію — найчистішу форму християнства. Трохи згодом прискакав з гавані на Calle фактично найважливіший у Сулако європеєць, головний інженер залізниці, і ми прийняли його до нашого конклаву. Тимчасом Аристократична хунта ще радила раду у великій “салі”, лише один з її членів вибіг у “корредор” і спитав слугу, чи не міг би той принести чогось попоїсти. Перше, що сказав головний інженер, увійшовши до будуара, було:
— Що з вашим домом, дорогá пані Ґулд? Унизу — воєнний шпиталь, а нагорі, очевидно, ресторан. Я бачив, як до “сали” заносили таці, повні різної смакоти.
— А тут, у цьому будуарі, — відгукнувся я, — ви бачите таємний кабінет майбутньої Західної Республіки.
Головний інженер був такий поглинутий власними думками, що й не усміхнувся на це, схоже — навіть не здивувався.
Він розповів нам, що віддавав на станції загальні розпорядження щодо захисту майна залізниці, аж тут його вúкликали до залізничної телеграфної контори. Інженер з кінцевого пункту залізниці біля підніжжя гір хотів щось передати йому зі свого кінця дроту. У конторі не було нікого, крім головного інженера і телеграфіста, який уголос розшифровував повідомлення зі стрічки, що кільчилась по підлозі. І загалом телеграма, нервово вистукана в дерев’яній повітці серед лісових хащ, інформувала шефа, що президент Ріб’єра втік чи саме тікає від погоні. Для нас у Сулако це була не новина. Сам Ріб’єра, коли ми його врятували, привели у Божий вигляд і заспокоїли, був схильний думати, що від жодної погоні він не тікав.
А було це так: Ріб’єра взяв до уваги наполегливі вмовляння друзів і покинув штаб своєї розгромленої армії, взявши за провідника Боніфасіо, погонича мулів, який добровільно перебрав на себе відповідальність разом із ризиком. Вирушили вони рано-вранці на третій день. Рештки армії за ніч розсіялись. Боніфасіо з Ріб’єрою без упину скакали на конях до підніжжя Кордильєрів, тоді пересіли на мулів, вибрались на перевал і перетнули Парамо в Ів’є сáме перед тим, як це кам’янисте плато накрив крижаний вітер, поховавши під сніговим заметом маленьку кам’яну хижку, в якій вони переночували. Потім бідолашний Ріб’єра пережив багато пригод, відстав від свого провідника, загубив мула, насилу спустився до Кампо пішки, і якби не поклався на ласку одного ранчеро, то загинув би за багато миль до Сулако. Той чоловік, який, звичайно, відразу впізнав Ріб’єру, дав йому свіжого мула, що його втікач, важкий і невмілий вершник, заїздив до смерті. І це правда, що в погоню за ним вирушив загін на чолі з особою не нижчого рангу, ніж Педро Монтеро, брат генерала. На щастя, у верхів’ях перевалу переслідувачів застав холодний вітер Парамо. Кілька людей і всі тварини загинули під його крижаними поривами. Загинули й ті, хто відстав, але основна частина загону продовжила путь. Вони знайшли Боніфасіо, коли він лежав, півмертвий, біля підніжжя засніженого схилу, і тут же закололи його багнетами, достеменно у стилі громадянської війни. Вони б і з Ріб’єрою зробили те сáме, якби, з тих чи інших причин, не звернули зі старої Каміно-Реаль і не заблукали в лісах передгір’я. І там вони зрештою зненацька натрапили на будівельний табір залізниці. Інженер з кінцевого пункту телеграфував своєму шефові, що Педро Монтеро сидить поруч нього, прямо в конторі, і слухає, як він вистукує на апараті. Педріто збирався заволодіти Сулако в ім’я Демократії. Був дуже самовпевнений. Його люди без дозволу зарізали кілька голів худоби, що належала Залізничній компанії, і пішли смажити м’ясо на вугіллі. Педріто поставив кілька гострих запитань стосовно срібної копальні й поцікавився, що сталося з видобутком за останні шість місяців. Він був категоричний: