— Пошли своєму шефові запит телеграфом, він має знати; скажи йому, що дон Педро Монтеро, намісник Кампо і міністр внутрішніх справ у новому уряді, хоче бути правильно поінформованим.
Його ноги були замотані в закривавлене лахміття, мав він худе і виснажене обличчя, розкуйовджену бороду та волосся і ходив накульгуючи, з кривою ломакою замість ціпка. Його соратники були, схоже, в ще гіршому стані, але вони явно не кинули зброї, принаймні скинули з себе не всю амуніцію. Їхні вихудлі обличчя тіснились у дверях і вікнах телеграфної хижки. Оскільки водночас вона була і спальнею інженера, відповідального за цю ділянку, то Монтеро бухнувся на його чисті ковдри і, весь тремтячи, навлежачки диктував вимоги, які треба було передати телеграфом до Сулако. Він вимагав, щоб йому негайно прислали потяг перевезти його людей до міста.
— На це я відповів зі свого кінця дроту, — розповідав нам головний інженер, — що не ризикну відправляти потяг углиб країни, бо вже було кілька спроб влаштувати аварію на різних ділянках колії. Я зробив це заради вас, Ґулде, — додав головний інженер. — Відповідь на це, за словами мого підлеглого, була така: “Брудна тварюка на моєму ліжку сказала: «А якщо я тебе розстріляю?»”. На це мій підлеглий, який, виявляється, сам же й виконував обов’язки телеграфіста, зауважив, що це не допоможе пригнати вагони. На що Педріто, позіхаючи, відказав: “Не переживай, у Кампо вистачає коней”. І, перевернувшись на другий бік, заснув на ліжку Гарріса.
Ось чому, моя дорогá дівчинко, сьогодні вночі я — втікач. В останній телеграмі з кінцевого пункту залізниці йдеться про те, що Педро Монтеро та його люди вирушили на світанку, понаїдавшись за ніч асадо[173] з яловичини. Вони позабирали всіх коней, а дорóгою наловили ще: вони будуть тут менш ніж за тридцять годин, і тому в Сулако не місце ні мені, ні великим запасам срібла, що належать Ґулдовій концесії.
Але це ще не найгірше. Гарнізон Есмеральди перейшов на бік переможців. Ми почули про це від телеграфіста з Телеграфної компанії, який рано-вранці прийшов з новинами до “каси” Ґулдів. Власне, було так рано, що в Сулако ще не розвиднилось. Його вúкликав колега з Есмеральди й повідомив, що гарнізон розстріляв декого з офіцерів і захопив урядовий пароплав, який стояв пришвартований у гавані. Для мене це справді важкий удар. Я думав, що в цій провінції можу покластись на кожного. Помилявся. В Есмеральді відбулась монтеристська революція, саме така, яку намагалися здійснити й у Сулако, але цього разу вдала. Телеграфіст увесь час сигналізував Бернгардтові, й останнє переслане повідомлення було таке: “Виламали двері й захопили телеграфну контору. Ви відрізані. Більше нічого не можу вдіяти”.
Але насправді йому якось вдалося приспати пильність нападників, які хотіли зупинити комунікацію із зовнішнім світом. Йому це вдалось. Як — не знаю, але за кілька годин він знову вúкликав Сулако і передав ось що: “Повстанська армія захопила в затоці урядове транспортне судно і вантажить на нього війська з наміром пустити його вздовж узбережжя до Сулако. Тому пильнуйте там. Вони будуть готові рушати за кілька годин і можуть заскочити вас удосвіта”.
Це все, що він міг повідомити. Цього разу вони вже остаточно відігнали його від апарата, бо Бернгардт потім постійно викликáв Есмеральду, але відповіді не дістав».
Записавши ці слова в нотатник, який він заповнював з думкою, що колись це прочитає його сестра, Деку підняв голову і прислýхався. Але не було чути жодного звуку — ні в кімнаті, ні в будинку, лише вода крапотіла з фільтра у величезний глиняний глек під дерев’яною підставкою. І надворі стояла глибока тиша. Деку знову схилив голову над нотатником.
«Я не тікаю, ти ж розумієш, — писав він далі. — Просто від’їжджаю з отим великим вантажем срібла, який треба зберегти за всяку ціну. З боку Кампо на нього полює Педро Монтеро, а з моря — бунтівний гарнізон Есмеральди. Те, що срібло лежить і чекає їх тут, — просто випадковість. Справжня їхня мета — сама копальня Сан-Томе, як ти здогадуєшся, якби не вона — переможці, без сумніву, дали б Західній провінції спокій на багато тижнів, а тоді на дозвіллі прибрали б її до рук. Дон Карлос Ґулд має багато чого зробити, щоб зберегти свою копальню з її організацією та людьми, Imperium in Imperio, цю фабрику з виробництва багатства, до якої його сентиментальність долучає дивну ідею справедливості. Він обстоює її так само, як деякі люди обстоюють ідею любові чи помсти. Якщо тільки я не помиляюся щодо цього чоловіка, копальня й далі існуватиме в недоторканному вигляді або ж загине з його власної волі. У його холодне ідеалістичне життя закралася пристрасть. Пристрасть, яку я можу осягнути лише розумом. Пристрасть, неподібна до пристрастей, відомих нам, людям іншої крові. Але так само, як і будь-яка наша пристрасть, вона — небезпечна.