Його дружина теж його зрозуміла. Ось чому вона — така вірна його союзниця у справах копальні. Вона вхопилася за всі мої ідеї з інстинктивною впевненістю, що врешті-решт вони спрацюють на збереження Ґулдової концесії. А чоловік покладається на неї тому, що, певно, довіряє їй, але мені здається, що він радше прагне до неї підлеститись, аби загладити один свій невеличкий прогріх, оту сентиментальну невірність, через яку її щастя, її життя поступаються в його очах перед спокусливою ідеєю. Ця маленька жіночка збагнула, що він живе не стільки заради неї, скільки заради копальні. Але нехай собі живуть, як хочуть. У кожного — своя доля, творена пристрастю чи почуттям. Головне, що пані Ґулд підтримала мою пораду негайно вивезти срібло з міста, з країни за яку завгодно ціну, пішовши на який завгодно ризик. Місія дона Карлоса — зберегти добру славу своєї копальні незаплямованою, місія пані Ґулд — уберегти його від влади тієї холодної та всепоглинущої пристрасті, якої вона боїться більше, ніж захоплення іншою жінкою. Місія Ностромо — зберегти срібло. План полягає в тому, щоб повантажити срібло на найбільший із баркасів ОПСК і відправити через затоку до маленького порту за межами Костаґуани, відразу за Асуерою, де перший же пароплав, який ітиме на північ, дістане наказ узяти його на борт. Води тут спокійні. Ми прослизнемо в темряву затоки раніше, ніж тут з’являться бунтівники з Есмеральди, і на той час, коли над океаном розвидниться, будемо вже невидні, сховані з поля зору за Асуерою, яка й сама з сулакського берега здається розпливчастою блакитною хмаркою на обрії.
Непощербний капатас карґадорів якнайкраще підходить для такої місії, а я, людина пристрасна, але без місії, я його супроводжуватиму, а тоді повернусь — аби дограти до кінця свою роль у цьому фарсі і, якщо зіграю вдало, одержати свою винагороду, яку може дати мені лише Антонія.
До відплиття ми вже не побачимось. Як я писав, я залишив її біля ліжка дона Хосе. На вулиці було темно, будинки замкнені, і я вийшов з міста в ніч. Уже два дні не запалювано жодного ліхтаря, і брама воріт здавалась лише згустком темряви з розмитими обрисами, який нагадував вежу, — і звідти я почув тихі злякані стогони, яким нібито відповідав чийсь буркотливий голос.
У тих звуках я впізнав щось безпристрасне та легковажне, характерне для згаданого ґенуезького моряка, котрий, як і я, випадково опинився тут і був утягнутий у події, до яких, схоже, в силу свого скептицизму, так само як і я, поставився з певною пасивною зневагою. Здається, єдине, чим він переймався, наскільки я міг помітити, — це щоб про нього добре говорили. Амбіція, яка пасує шляхетним душам, а ще вигідна для винятково розумного негідника. Так. Це його власні слова:
— Щоб про мене добре говорили. Sí, сеньйоре.
Схоже, він не бачив різниці між “говорили” та “думали”. Цікаво, це чистісінька наївність чи практичність? Мене завжди цікавили виняткові особистості, бо вони підпадають під загальну формулу, що виражає моральний стан людства.
Він наздогнав мене дорóгою до гавані, після того як я не зупиняючись пройшов повз нього і його співрозмовницю під темним склепінням брами. Та жінка мала якусь біду. З обережності я мовчав, коли він ішов поруч. За якийсь час він заговорив першим. Це було не те, чого я чекав. Просто стара жінка, стара мереживниця, яка розшукувала свого сина, одного з двірників, найнятих муніципалітетом. Напередодні вранці до дверей їхньої халупи підійшли його друзі й поклúкали його надвір. Він пішов з ними, і відтоді вона його не бачила, зрештою залишила недоварену страву на погаслому вогнищі й попленталась аж до гавані, де почула, що вранці під час повстання вбито декого з міських мосо. Один карґадор, який охороняв митницю, виніс ліхтар і допоміг їй оглянути кілька трупів, які лежали неподалік. І тепер після марних пошуків вона приволоклась назад. Та й сіла на кам’яну приступку під брамою, стогнучи, бо дуже втомилась. Капатас розпитав її, а вúслухавши її уривчасту скигливу розповідь, порадив піти й пошукати сина серед поранених на патіо “каси” Ґулдів. А ще дав їй чверть долара, про що згадав недбало.