— Навіщо ви це зробили? — спитав я. — Ви її знаєте?
— Ні, сеньйоре. Не думаю, що я бачив її раніше. Та й як? Вона ж, мабуть, роками не виходила на вулицю. Вона — з тих старих жінок, яких у цих краях можна побачити вглибині халуп, де вони схиляються над вогнем, спираючись на ціпок, майже безсилі відігнати від свого казанка з варивом бездомних собак. Карамба! Голос у неї такий, скажу я вам, наче смерть про неї забула. Але, старі чи молоді, ці жіночки люблять гроші й добре говоритимуть про того, хто дав їм трохи.
Він коротко розсміявся.
— Сеньйоре, знали б ви, як вона зціпила своє лапище, коли я поклав монету їй у долоню.
І додав по паузі:
— Ще й останню, яку мав.
Я нічого не відповів. Усі знали про його ліберальність та невезіння у грі в монте, через що він лишався так само бідний, як і тоді, коли вперше ступив на цю землю.
— Гадаю, доне Мартіне, — почав він замислено, розважливо, — що одного дня сеньйор адміністрадóр Сан-Томе винагородить мене, якщо я врятую його срібло.
Я відповів, що авжеж, інакше й бути не може. Він ішов і бурмотів собі під ніс.
— Sí, sí, нема сумніву, нема сумніву, і посудіть самі, сеньйоре Мартіне, що то за річ, коли про тебе добре говорять. Ніхто ні про що таке і не мріє. Одного дня я багато за це дістану. І хай це станеться чимскоріш, — бубонів він. — Час у цій країні минає так само швидко, як і деінде.
Це, soeur cherie[174], мій товариш у великій втечі заради великої справи. Він має більше наївності, ніж пронозливості, більше владності, ніж лукавства, більше душевної щедрості, ніж мають щедрості на гроші люди, які його використовують. Принаймні так вважає він сам, і радше пишається цим, ніж вдається в сентименти. Я радий, що заприятелював з ним. Як товариш він набуває більшої ваги, ніж мав її в ролі такого собі генія нижчого рангу — самобутнього італійського моряка, якому я дозволяв приходити рано-вранці й запросто розмовляти з редактором Porvenir-у, поки друкується на верстаті газета. І до того ж цікаво зустріти людину, для якої цінність життя, схоже, полягає в особистому престижі.
Зараз я чекаю тут на нього. Увійшовши до posada, яку тримає Віола, ми побачили дітей самих на першому поверсі, а старий ґенуезець крикнув своєму землякові, аби той побіг по лікаря. Якби не це, ми з ним пішли б на верф, де, напевно, капітан Мітчелл разом з деякими охочими європейцями та кількома залученими карґадорами вантажать на баркас срібло, яке треба вберегти від лап Монтеро, аби за його допомогою завдати Монтеро поразки. І Ностромо вихором поскакав назад до міста. Давненько вже його немає. Завдяки цій затримці маю час, щоб написати тобі. До того моменту, коли цей нотатник опиниться у тебе в руках, багато чого станеться. А поки — оце затишшя, отінене крилом смерті, в цьому безмовному домі, похованому в чорній ночі, де вмирає жінка, а двоє її дітей скоцюрбились і заніміли, ще й вештається туди-сюди отой старий, чиє почовгування, не гучніше за мишаче шарудіння, я чую крізь товсту стіну. І я, єдиний чужак серед них, насправді не знаю, чи зарахувати себе до живих, чи до мертвих. “Quien sabe?” — як схильний відповідати тутешній люд на будь-яке запитання. Але ні! Почуття до тебе точно не вмерли, та й загалом: будинок, темна ніч, притихлі діти в цій ледь освітленій кімнаті, сама моя присутність тут — усе це і є життя, має бути життям, оскільки дуже нагадує сон».
Коли Деку дописав останній рядок, його на хвильку раптом огорнуло глибоке забуття. Він похилився над столом, ніби підстрелений. За мить йому причулось, ніби по долівці прокотився олівець, і він збентежено сів прямо. У низьких дверях до їдальні, тепер відчинених навстіж, палахтів смолоскип, і в його світлі було видно круп коня, що метляв хвостом по нозі вершника, в якого до босої п’ятки була пристебнута довга залізна острога. Двоє дівчаток зникли, а Ностромо, стоячи посеред кімнати, дивився на нього з-під сомбреро, низько насунутого на чоло.
— Я привіз того понурого англійського лікаря в екіпажі пані Ґулд, — сказав Ностромо. — Сумніваюся, що зараз він, попри всю свою мудрість, зможе врятувати падрону. Вже послали по дітей. Недобрий знак.
Він присів на край лавки.
— Гадаю, вона хоче їх благословити.
Приголомшений Деку зауважив, що він, певно, міцно заснув, а Ностромо з ледь помітною усмішкою відповів, що зазирнув був у вікно і побачив, як Мартін нерухомо розвалився на столі, поклавши голову на руки. Англійська сеньйора, мовляв, також приїхала в екіпажі й відразу піднялась нагору разом з лікарем. Вона сказала йому поки що не будити дона Мартіна, але коли послали по дітей, Ностромо зайшов до їдальні.