Капатас, підперезаний червоним шалевим поясом, обвинутим багато разів довкола талії, підкрутив вус вказівним пальцем із важким срібним перснем.
— Ці їхні революції, ці їхні революції, — задихаючись, вимовила синьйора Тереза. — Поглянь, Джан’ Баттісто, врешті-решт це мене вбило!
Ностромо нічого не відказав, а хвора, звівши погляд догори, не вгавала:
— Поглянь, оця-от мене вбила, а ти був хтозна-де, б’ючись за те, що тебе не обходить, дурню.
— Нащо ці розмови? — процідив капатас крізь зуби. — Ти не віриш у мій здоровий глузд? Мене якраз обходить, щоб лишатися таким, яким я є: і так щодня.
— Авжеж, ти не міняєшся, — відказала вона з гіркотою. — Завжди думаєш лише про себе і про те, щоб стягати собі замість платні добрі слова з тих, кому до тебе й діла нема.
Між ними була якась протиборча близькість, настільки ж тісна, на свій лад, як і близькість згоди та приязні. Він не пішов тим шляхом, на який його сподівалась навернути Тереза. Це вона спонукала його залишити корабель, у надії, що він стане другом і оборонцем її дівчатам. Жінка старого Джорджо знала про своє слабке здоров’я, і її мучив страх, що її старий чоловік залишиться сам, а діти — беззахисними. Вона хотіла привласнити цього на позір спокійного і надійного парубка, чутливого і поступливого, сироту з самого малку, як він їй сказав, без жодних зв’язків в Італії, за винятком дядька, власника фелюги, який так зле з ним поводився, що він утік, коли ще не мав і чотирнадцяти. Він здавався їй хоробрим, беручким до роботи, настроєним пробитись у житті. З вдячності та зв’язаний звичкою, він став би їй із Джорджо за сина, а коли Лінда підросте, то хтозна… Десять років різниці між чоловіком і дружиною — не так уже й багато. Он її благовірний — років на двадцять старший за неї. А крім того, Джан’ Баттіста був привабливий молодик, вабив чоловіків, жінок і дітей сáме отим глибоким душевним спокоєм, який, мов погідні сутінки, робив ще спокусливішою його багатонадійну енергійну поставу та рішучу поведінку.
Старий Джорджо, ні сном ні духом не відаючи про жінчині думки та надії, мав до свого молодого земляка велику пошану.
— Не можна тримати чоловіка на припоні, — не раз казав він їй, цитуючи на захист неперевершеного капатаса іспанське прислів’я.
Вона ж дедалі більше ревнувала Ностромо до його успіхів. Боялася, що він вислизає з її рук. Була вона натура практична, і він здавався їй бездумним марнотратником тих чеснот, за які його так високо цінували. Мав з них замало користі. Розсипáв їх, на її думку, обома руками всім підряд. Не заощаджував грошей. Вона сварилась на нього за його бідність, його подвиги, його пригоди, його любовні походеньки та його репутацію, але в серці своєму ніколи його не зрікалась, наче він і справді доводився їй сином.
Навіть зараз, коли вона була хвора, хвора настільки, що відчувала холодний чорний подих близького кінця, вона захотіла його бачити. Ніби простягала закляклу руку, аби міцніше вхопити свою власність. Але вона переоцінила свої сили. Думки її не слухались — вони стуманіли, як і її зір. Слова заплітались на вустах, і лише головна тривога та мрія її життя була, схоже, надто сильна, щоб скоритися смерті.
Капатас відказав їй:
— Я чув це багато разів. Ти несправедлива, але я не ображаюся. Просто зараз ти, як бачу, надто слабка, щоб говорити, а в мене замало часу, щоб слухати. Мені доручили одну дуже важливу роботу.
Тереза з видимим зусиллям запитала, чи це правда, що він викроїв час, аби привезти до неї лікаря. Ностромо ствердно кивнув.
Вона була втішена: її страждання полегшувала думка, що цей чоловік зволив зробити так багато для тих, хто направду потребував його допомоги. Це був доказ його дружби. Її голос зміцнів.
— Мені більше потрібен священник, ніж лікар, — промовила вона жалібно.
Голови вона не повертала, лише скосила очі, аби побачити капатаса, який стояв біля її ліжка.
— Чи не привіз би ти мені зараз священника? Подумай! Тебе просить умируща!
Ностромо рішуче похитав головою. Він не вірив у духовну місію священників. От лікар — особа дієва, а священник як священник — ніщо, не здатний ні добра зробити, ні шкоди заподіяти. Навіть їхня зовнішність, тих священників, не дратувала Ностромо, як ото старого Джорджо. Зараз капатаса найбільше зачепило те, що від Терезиного доручення не могло бути жодної користі.
— Падроно, — сказав він, — з тобою і раніше таке бувало, тож за кілька днів тобі стане краще. Я вже приділив тобі останні вільні хвилини. Попроси сеньйору Ґулд, хай пришле тобі одного з них.