Його непокоїла нечестивість своєї відмови. Падрона вірила у священників і сповідалась їм. Але так чинять усі жінки. Це не могло мати великого значення. І все ж на мить йому стислося серце — на думку, щó мало б означати для неї відпущення гріхів, якби вона навіть заледве вірила в нього. Пусте. Це ж правда, що він приділив їй останні вільні хвилини.
— Відмовляєшся їхати? — запитала вона задихаючись. — Ах, ти завжди вірний собі, авжеж!
— Прислýхайся до голосу розуму, падроно, — відказав він. — Мені треба рятувати срібло копальні. Чуєш? Більший скарб, ніж той, що його, як подейкують, стережуть привиди й чорти на Асуері. Це правда. Я рішуче настроєний зробити цю справу, найвідчайдушнішу з усього, що мені доручали за все життя.
Її сповнило безнадійне обурення. Найвища випроба не вдалася. Стоячи над хворою, Ностромо не бачив викривлених рис її обличчя, викривлених нападом болю і гніву. Вона почала тремтіти всім тілом. Її схилена голова трусилася. Широкі плечі здригалися.
— Що ж, може, Господь мене й помилує! А ти дивись добре, чоловіче, чи дістанеш ти з цього собі якусь користь, окрім мук сумління, що рано чи пізно тебе спостигнуть.
Вона слабко засміялась.
— Розбагатій бодай цього разу, о ти, незамінний, обожнюваний Джан’ Баттісто, для кого мир у душі вмирущої значить менше, ніж похвала людей, які дали тобі безглузде ім’я — і нічого більше — в обмін на твою душу і тіло.
Капатас карґадорів вилаявся собі під ніс.
— Дай моїй душі спокій, падроно, а про своє тіло я знатиму, як подбати. Яка шкода від того, що я потрібен людям? Хіба я вкрав щось у тебе і твоїх дітей, що ти мені заздриш? Ті самі люди, якими ти мені колеш очі, стільки зробили для старого Джорджо, скільки й не думали зробити для мене.
Він ударив себе долонею в груди; його голос далі був тихим, хоча говорив він із притиском. Підкрутив собі один по одному вуса й трохи повів очима по кімнаті.
— Хіба я винен, що лише я один можу їм зарадити? Чого ти злишся, матінко, що за нісенітниці верзеш? Хочеш, аби я був плохеньким і дурненьким, продавав кавуни на базарі чи возив у човні пасажирів по гавані, мов м’якосердий неаполітанець без відваги й репутації? Хочеш, щоб молодий чоловік жив, як чернець? Я в це не вірю. Хочеш ченця для своєї старшої дівки? Хай підросте. Чого ти боїшся? Ти роками злилася на мене за все, що я робив, відколи вперше заговорила зі мною, потай від старого Джорджо, про свою Лінду. Чоловік для однієї і брат для другої, так ти казала? Що ж, чому б і ні! Ці дівчатка мені подобаються, та й має ж чоловік колись оженитися. Але відтоді ти весь час принижувала мене в очах всіх і кожного. Чому? Думала, що зможеш надіти на мене нашийник з ланцюгом, наче я — один з тих сторожових псів, яких тримають на залізничній станції? Послухай, падроно, я той самий чоловік, який одного вечора зійшов на берег і зайшов посидіти до того ранчо з очеретяним дахом, де ти тоді жила, по той бік міста, та й розповів тобі про себе все. Тоді ти не була до мене несправедлива. Що ж трапилося потім? Я вже — не нікчемний юнак. Добре ім’я, як каже Джорджо, — це скарб, падроно.
— Вони задурили тобі голову своїми похвалами, — задихаючись відказала хвора. — Платили тобі словами. Твоє марнославство доведе тебе до злиднів, незгод, голодної смерті. Навіть леперо сміятимуться з тебе, великий капатасе.
Ностромо якийсь час стояв ніби втративши дар мови. Хвора не дивилась на нього. Самовпевнена весела усмішка швидко зійшла з його вуст, і зрештою він позадкував до виходу. Його знехтувана постать зникла за дверима. Він спустився сходами з якимсь звичним спантеличенням через те, що ця жінка зневажає його репутацію, яку він здобув і бажав зберегти.
Унизу, у великій кухні, горіла свічка, а стіни та стеля потопали в сутіні, й у відчинені вхідні двері уже не вливалося червонясте світло. Екіпаж з пані Ґулд і доном Мартіном уже поїхав далі до пристані, а поперед нього поскакав і вершник зі смолоскипом. Залишився хіба доктор Моніґем, він сидів на розі грубого дерев’яного столу біля свічника, схиливши набік зморшкувате поголене обличчя, схрестивши на грудях руки і стиснувши губи, а скам’янілим поглядом вибалушених очей вперся в чорну земляну долівку. Біля груби з ширшою за неї плитою, на якій і далі несамовито кипів баняк з водою, стояв старий Джорджо, взявшись за підборіддя і виставивши вперед ногу, ніби нагло заскочений якоюсь думкою.
— Adios, viejo[175], — сказав йому Ностромо, намацуючи на поясі руків’я револьвера і вивільняючи з піхов ніж. Тоді підхопив зі столу синє пончо, підбите червоним, і вдягнув його через голову.