— Adios, приглянь за речами в моїй спальні, а якщо я не даватиму про себе знати, то віддай скриньку Пакіті. Там немає нічого цінного, крім моєї мексиканської шалі та кількох срібних ґудзиків з моєї найкращої куртки. Байдуже! Ці дрібнички непогано прикрасять її чергового коханця, і йому не треба буде боятися, що я забарюся на землі після смерті, як оті ґрінґо, чиї привиди являються на Асуері.
Доктор Моніґем скривив губи в гірку посмішку. Після того як старий Джорджо, ледь помітно кивнувши й не зронивши ні слова, піднявся вузькими сходами нагору, він сказав:
— Чому ж, капатасе? Гадаю, ви ніколи ні в чому не зазнáєте невдачі.
Ностромо глянув на лікаря погордливо, трохи затримався у дверях, щоб скрутити цигарку, тоді чиркнув сірником і, прикуривши, потримав палаючий сірник над головою, поки вогонь мало не сягнув його пальців.
— Вітру нема! — пробурмотів собі під ніс. — Послухайте, сеньйоре, — вам відомо, в чому полягає моє завдання?
Доктор Моніґем кисло кивнув.
— Це ніби я сам наклав на себе прокляття, сеньйоре лікарю. Всюди на цьому узбережжі проти людини з капіталом підніметься кожен ніж. Розумієте, сеньйоре лікарю? Я вийду в море сам, і над моїм життям висітиме прокляття, аж поки натраплю десь на пароплав ОПСК, що тримає курс на північ, а тоді, авжеж, по всій Америці з краю в край прокотиться слава про капатаса сулакських карґадорів.
Доктор Моніґем розсміявся своїм коротким гортанним сміхом. Ностромо обернувся до нього у дверях.
— Але якщо ваша милість зможе знайти іншого, хто готовий і здатний піти на таку справу, я дам йому дорóгу. Життя ще не зовсім мені набридло, хоча я такий бідний, що можу возити все своє манаття з собою в сідлі.
— Ви забагато граєте в карти й не можете сказати «ні» гарненькому личку, капатасе, — відказав доктор Моніґем з лукавою простодушністю. — Так статків не зіб’єш. Але ніхто з тих, кого я знаю, не підозрює вас у бідності. Сподіваюся, ви уклали вигідну угоду на той випадок, якщо повернетеся з цієї авантюри живим-здоровим.
— А яку угоду уклала б ваша милість? — запитав Ностромо, губами випускаючи дим надвір.
Доктор Моніґем на мить прислýхався, чи не чути чого на сходах, і лише тоді відповів, знову коротко й різко розсміявшись:
— Славетний капатасе, якщо вже накладати на самого себе смертне прокляття, як ви це називаєте, то винагородою за це має бути не що інше як цілий скарб.
Ностромо зник із пройми дверей, щось буркнувши, невдоволений цією глумливою відповіддю. Доктор Моніґем почув, як той чвалом виїхав із двору. Ностромо шалено скакав у темряві. Біля верфі світились вікна контори ОПСК, але ще не добравшись туди, він зустрів екіпаж Ґулдів. Попереду їхав вершник зі смолоскипом, світло якого вихоплювало з пітьми білих мулів, що трюхикали слідом, на передку правив огрядний Іґнасіо, а поруч сидів Басіліо з карабіном. З темного ландо долинув крик пані Ґулд:
— На вас чекають, капатасе!
Вона верталася з пристані, змерзла і схвильована, все ще тримаючи в руці нотатник Деку. Він довірив їй надіслати його сестрі.
— Можливо, це мої останні слова до неї, — сказав він, стиснувши руку пані Ґулд.
Капатас не збавив швидкості. При в’їзді на верф до його коня підскочило кілька непевних постатей із гвинтівками, інші оточили його самого — то були карґадори компанії, яких поставив на варті капітан Мітчелл. Коли Ностромо озвався до них, вони впізнали його голос і повідступали, запопадливо загомонівши. На іншому боці молу, біля вантажного крана, серед темного гурту із запаленими сигарами його ім’я вимовлялось тоном полегші. Там була більшість сулакських європейців, які згуртувались довкола Чарлза Ґулда так, неначе срібло копальні було емблемою спільної справи, символом першорядної ваги матеріальних інтересів. Вони власноруч повантажили срібло у баркас. Ностромо впізнав дона Карлоса Ґулда, худу високу постать, яка мовчки стояла трохи осторонь, а інша висока постать, головний інженер, голосно сказала йому:
— Якщо йому судилося пропасти, то було б у мільйон разів краще, якби воно пішло на дно морське.
З баркаса озвався Мартін Деку:
— Au revoir, messieurs[176], до тієї хвилини, коли ми знову потиснемо один одному руки в новонародженій Західній Республіці.
Відповіддю на його слова, вимовлені чистим, дзвінким голосом, був лише приглушений гомін, і тут йому здалося, що верф відпливає кудись у ніч, а це Ностромо вже відштовхував баркас від палі одним зі своїх важких весел. Деку не ворушився, в нього було враження, ніби вони вирушали в космос. Після того як раз чи двічі плеснули весла, не було чути ні звуку, лише швидкі кроки Ностромо по судну. Він підняв велике вітрило, подих вітру обвіяв Деку щоку. Усе зникло, лише світився ліхтар, що його повісив на стовп скраю на пристані капітан Мітчелл, аби Ностромо міг вийти з гавані.