Не бачачи один одного в темряві, двоє чоловіків мовчали, аж поки баркас, легко підхоплений поривчастим бризом, вийшов між майже невидимими мисами у ще глибшу темряву затоки. Якийсь час ліхтар ще світив їм услід з пристані. Вітер ущух, потім повіяв знову, але так легесенько, що великий півпалубний човен ковзав по воді безшумно, мовби завис у повітрі.
— Ми вже в затоці, — зазвучав спокійний голос Ностромо. По хвилі він додав: — Сеньйор Мітчелл пригасив світло.
— Так, — відгукнувся Деку, — тепер ніхто не зможе нас знайти.
Темінь ще більше згустилась і огорнула баркас. Море в затоці було таке сáме чорне, як і хмари вгорі. Ностромо, черкнувши раз-другий сірниками, щоб глянути на компас, який прихопив з собою на човен, почав стернувати, орієнтуючись на вітер, повіви якого відчував на своїй щоці.
Для Деку це був новий досвід — ця таємничість відкритого моря, яке простиралось довкола, на диво гладеньке, ніби глупа ніч розчавила своєю вагою хвилі. Пласідо міцно спав під своїм чорним пончо.
Тепер для успіху справи головне було відійти від берега й досягти середини затоки до того, як розвидниться. Ісабели — десь поблизу.
— Ліворуч від вас, якщо подивитеся вперед, сеньйоре, — раптом сказав Ностромо.
Коли його голос змовк, Деку здалося, що неосяжна тиша — ні звуку, ні світла — подіяла на його відчуття, немов сильний наркотик. Іноді він навіть не знав, спить він чи ні. Мов у дрімоті, він нічого не чув, нічого не бачив. Навіть коли підносив до обличчя руку, для його очей вона не існувала. Контраст із хвилюваннями, пристрастями та небезпеками, картинами та звуками берега був такий разючий, що це нагадувало б смерть, якби не оживило його думок. У цьому передчутті вічного спокою вони плинули жваво й легко, мов неземні чисті мрії про земне, які можуть навідувати душі, звільнені смертю з туманної атмосфери скрух і надій. Деку стрепенувся, злегка здригнувся, хоча повітря, яке струменіло повз нього, було тепле. Він мав дивне відчуття, начебто його душа щойно повернулась у тіло з довколишньої темряви, в якій ніби й не було ні землі, ні моря, ні неба, ні гір, ані скель.
Від румпеля долинав голос Ностромо, хоча його самого також ніби й не було.
— Ви спали, доне Мартіне? Карамба! Якби таке могло бути, я б подумав, що й сам задрімав. Дивна річ мені причулася, мовби крізь сон: буцімто звуки ридань, звуки, які може видавати хтось згорьований, десь біля човна. Не то зітхання, не то схлипи.
— Дивно! — пробурмотів Деку, розтягнувшись на купі футлярів зі сріблом, накритій кількома полотнищами брезенту. — Може, біля нас у затоці є ще один човен? Просто нам його не видно, самі знаєте.
Ностромо трохи посміявся з цього безглуздого припущення. Обидва викинули його з голови. Самотність відчувалась мало не на дотик. А коли стих бриз, Деку здалося, що чорнота навалилась на нього, мов кам’яна брила.
— Це вже занадто, — пробурмотів він. — Ми взагалі рухаємося, капатасе?
— Не так швидко, як повзе жук, заплутавшись у траві, — відповів Ностромо, і здалося, що його голос заглушила груба запона теплої безнадійної пітьми, яка облягла їх звідусіль. Він ще довго не видавав ні звуку, незримий і нечутний, наче таємничим чином покинув баркас.
Серед безликої ночі Ностромо навіть не був певен, у якому напрямі просувається баркас, оскільки вітер цілковито завмер. Капатас намагався видивитись острови. Не було видно й знаку, наче вони канули на дно затоки. Зрештою Ностромо влігся на брезент поруч Деку і зашепотів йому на вухо, мовляв, якщо світанок через безвітря застане їх біля берегів Сулако, можна буде на веслах зайти за скелю на гористому кінці Великої Ісабели й заховати там баркас. Деку здивував його гострий неспокій. Для Мартіна перевезення срібла було кроком політичним. З кількох міркувань треба було, щоб воно не потрапило до рук Монтеро, але його товариш мав інший погляд на цю справу. Схоже, кабальєро, які лишились на бéрезі, не мали найменшого уявлення про те, яке завдання йому дали. Може, це під впливом довколишнього мороку Ностромо здавався знервованим і обуреним. Деку не виходив з подиву. Капатас, байдужий до тих небезпек, які його товариш мав за очевидні, дозволив собі перейнятися презирством і роздратуванням через смертельний ризик, на який його наражала виявлена йому, як щось самозрозуміле, довіра. Це було ще небезпечніше, як сказав Ностромо, засміявшись і вилаявшись, ніж послати когось по скарби, що їх, як подейкували, стерегли в глибоких ущелинах Асуери чорти і привиди.