Ігор Росоховатський
Нотатки лікаря Буркіна
1. Молоток[1]
Фантазія-жарт
Мене звуть Михайло Михайлович Буркін — це звичайнісінькі розпізнавальні символи. І професія у мене звичайна — кібернопліатрія. Я лікую кібернетичні пристрої.
Щоправда, дехто вважає, ніби для цього я мушу відрізнятися від інших людей і мати те загадкове відхилення од норми, яке називають «іскрою божою».
Та я не відрізняюсь і не маю… Навпаки — намагаюсь позбутися однієї зі специфічно людських якостей, що нею іноді, як хворобою, ми заражаємо не тільки своїх рідних, а й витвори наших рук.
Це був серійний робот-ремонтник. Яйцевидний корпус на шасі, під яким з’являлися за потребою то подоба ніг, то гусениці, то колеса. «Мозок» містився в середній частині корпусу. Від решти односерійних близнят робот різнився лише номером — 78.
І ось цей самий 78-й збунтувався. Він гепнув кувалдою по корпусу іншого робота і вивів його з ладу.
— Не слухав мене, — доповів 78-й змінному інженерові.
— А чому він мав слухати тебе? — брови змінного, схожі на зубні щітки, підскочили й застигли.
— Я пояснював їм усім десять разів: винятковий, призначений для особливої місії, мене переведуть на іншу роботу, поставлять начальником, — у зовсім невластивій для робота манері заторохтів 78-й. — Та їм і невтямки. Заперечують. Не слухаються.
Певна річ, після такої тиради змінний інженер викликав мене.
— Як швидкодієш? — за традицією запитав я 78-го.
— Цілком налагоджений, — відказав він. — Вузли працюють чітко. Вимагаю, щоб перевели на іншу роботу.
— Вже не подобається професія ремонтника? — запитав я.
— Вона не досить складна і трудомістка, — відповів 78-й. — Задовольняє всіх цих примітивів. Але не мене. Я відзначений творцями з моменту випуску.
— Твої творці нічого про це не казали, — заперечив я.
— Тримають у таємниці, -не розгубився він.
— Де ж ти бажаєш працювати?
Він навіть підскочив з радощів. Якась деталь у його корпусі тоненько верескнула. «А чи не та сама? — подумав я. — Можливо, даремно марную час на розмови? Варто тільки ретельно оглянути його, розібрати й перевірити окремі блоки?»
— Бажав би працювати програмістом. Або — водієм зорельота. Або — лікарем, — квапився 78-й.
— Ну що ж, можливо, ти маєш рацію, — мовив я. — Та спочатку тобі слід пройти медогляд.
Я поставив його на перевірочний стенд, вимкнув, зняв захисні покришки «мозку». Відкрилося складне сплетіння ліній мікромодулів, квадрати друкованих схем. Мені здалося, ніби в одному місці відпаявся мідний дротик, що забезпечує зв’язок між зоровими та слухцвими ділянками. Обережно потягнув за нього й переконався, що мої побоювання марні. Квадрат за квадратом промацав «мозок», але пошкоджень не виявив.
Увімкнув 78-й, потай сподіваючись, що під час перевірки непомітно для себе виправив дефект. Тільки-но засвітились індикатори, робот гордовито запитав:
— Переконався?
— Так, — порадував я його, гадаючи, що в крайньому разі доведеться відправити на переробку.
Я одержу догану від начальства, та нічого не вдієш…
Я домовився з диспетчером і повідомив 78-му, що відтепер вводиться посада ГРР — Головного робота-ремонтника і він призначається на цю посаду. Окрім інших обов’язків, він мусить бути за взірець своїм односе-рійникам.
78-й старався з усіх сил. Звичайно, він не міг переважити інших роботів, бо серія, а отже й можливості, у всіх були однакові. Зате бундючитися міг скільки завгодно. Він приписував собі всілякі заслуги, зневажливо ставився до односерійників, ганьбив їх, обзивав «йолопами», «дефективними», «первісними черепахами». Улюбленим його словом щодо самого себе стало «особливий», а стосовно інших — «примітиви».
Минуло вже три дні, а спостереження за ним нічого не дали. Якось я випадково підслухав бесіду 78-го з іншими роботами. Доводячи свою безумовну зверхність, він розповів легенду.
— Коли мене випустили в світ, творці приховали таємницю мого народження. Не тільки від інших, а й від мене. Вони зашифрували її магічними числами, котрі я тоді не міг скласти. Не знаю, скільки б це тривало, якби не…
Одна з дев’яти кінцівок 78-го непевним жестом вказала на стелю.
«Невже зародження релігії?» — подумав я.
— Якби не Великий Робот з безмірної далини, яку ніхто не в змозі описати числами, — вів далі 78-й. — Це він послав одну зі своїх матеріалізованих думок…
Односерійники слухали 78-го, мов заворожені.
— Думка Великого Робота майнула маленькою чорно-білою ракетою через простір і час. Увійшла в мій мозок. Викликала фонтан іскр між контактами. Я збагнув свою сутність і свою місію! Ясно, недоумки?
Деякі роботи покірливо сказали «так, ясно», інші мовчали — адже удавана зверхність не давала 78-му ніяких переваг. А робот під номером 4 спитав:
— Ти сам вигадав? Чи підслухав у людей?
78-й люто заблискотів індикаторами, замахав кінцівками і щосили вдарив 4-го. Той дав здачі. Мені довелося втрутитися.
Я ледве вгамував забіяк. 78-й буркотів:
— Я не сказав жодного слова неправди. Присягаюсь Великим Роботом!
Тепер і мені дещо згадалося. Я запитав:
— А який вигляд мала ота думка-ракета, послана з неба?
— Вона складалася з двох частин. Одна, металічна, нагадувала зрізану піраміду. Друга, дерев’яна, — вузький циліндр.
— Коли це трапилось?
Він назвав число, і я пригадав: того дня ремонтували дах у гаражі. Довелось викликати робота-бляхаря. Я спитав його, майже не маючи сумніву щодо відповіді:
— Ремонтуючи дах, ти впустив молоток, і він ударив 78-го, чи не так?
— Так.
Тепер сумніву не було: внаслідок удару в «мозку» робота утворився додатковий зв’язок, який і дав спотворення психіки. Потрібно було тільки відшукати це місце.
Через півтори години посаду ГРР було скасовано. 78-й знову відрізнявся від своїх односерійників лише номером.
2. Верховний Координатор[2]
Фантазія-жарт
Я — Михайло Михайлович Буркін. Моя професія — кібернопсихіатрія. Я лікую кібернетичні пристрої, здебільшого — роботів.
Телетайп вистукував: «Приготувати білкову суміш, кінцівки, внутрішні органи для синтезу людей групи «а». Верховний координатор».
Такий наказ надійшов на верстатобудівний завод.
Роботи з групи контролю одразу доповіли про це інженерові Роману Щетинці. Той наказав телеграфувати: «Вказівка безглузда. Мабуть, серйозні пошкодження. Чи зможеш сам розібратися й виправити?»
У відповідь телетайп вистукав: «Мої накази обговоренню не підлягають. Негайно виконуйте. Верховний координатор».
Роман Щетинка, зовсім ще молодий чоловік, дебелий, з рум’янцями на щоках та білястим пушком на верхній губі, ввалився до мого кабінету й рубонув повітря рукою:
— Ну, лікарю, рятуй. Верховний координатор з глузду з’їхав. На тебе вся надія.
Як людина скромна, я зауважив: «Теж мені, скажеш» — і подумав: «Що б вони робили без мене?»
— Назви симптоми захворювання, — попрохав я Романа.
— Абсурдні накази без будь-якої системи, небажання рахуватися з нами, манія величності.
— Безсистемні накази? — перепитав я. Це було щось нове. Адже будь-який абсурд, висловлений таким логічним кіберпристроєм, як верховний координатор, повинен мати свою систему.
— Поміркуй сам, — роздратовано відповів Роман, — до їдальні він передав наказ приготувати машинне масло та насоси, до гаража — запрягати людей в автокари, до клініки медичного інституту — мати в резерві друковані схеми та запасні шасі…
«Це справді нісенітниця, — подумав я. — Але, здається, тут є якась система. Схоже, що він ставиться до людей, як до механізмів…»
Разом з Романом я попрямував до того, хто спричинив цей переполох.
[1]
ЗНАК ЗОДІАКА: Науково-фантастичні оповідання. — К.: Веселка, 1965. - 136 с. — (Наукова фантастика).
[2]
ЗНАК ЗОДІАКА: Науково-фантастичні оповідання. — К.: Веселка, 1965. - 136 с. — (Наукова фантастика).
РОСОХОВАТСЬКИЙ І. М. Зворотний зв’язок: Науково-фантастичні оповідання. — К.: Веселка, 1983. - 184 с. — (Пригоди. Фантастика).