1910 p. під Трієстом Рільке вперше перебуває в замку Дуїно, який належить княгині фон Турн-унд-Таксіс. Згодом — Венеція та Париж. Із листопада подорожує Північною Африкою. Виходить єдиний роман, трагічна сповідь Рільке «Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе», над яким він працював із 1904 р. Літературознавці вважають твір одним із найкращих модерністських романів минулого століття, «…вірші — не те, що про них думають, не почуття…вірші — це досвід. Задля одного вірша треба побачити багато міст, людей і речей, пізнати тварин, відчути, як летять птахи, запам'ятати той порух, яким уранці розкриваються маленькі квітки» — ось суть нового розуміння предмета поезії, дане в романі. Ледве закінчивши «Мальте», Райнер, на думку Лу, вирішив більше не писати і в деякому розумінні перемістити те, що було його книгами, в площину, повернену до реальності, до життя. В образі головного героя роману Рільке намагається, багато в чому під впливом С. К'єркеґора[17], дати індивідуалістичне обґрунтування людського буття, але усвідомлює трагізм, безперспективність цього шляху. Убозтво й потворність — таке повсякденне життя, зображене в романі. Хоча й застерігав сам поет од безпосереднього соціального осмислення його творів, закликаючи трактувати їх в етичному або естетичному сенсі, соціальна тематика часом проглядає крізь нагромадження етичних вибудов та метафізичних концепцій.
Усе частіше Рільке відмовляється від строфічної будови, від рими. Характерними в цьому плані є «Дуїнські елегії». Аж ніяк не можна назвати канонічними, за невеликим винятком, і його сонети.
1911 р. — продовження подорожі Райнера Північною Африкою, повернення до Парижа та поїздка автомобілем разом із княгинею Марією фон Турн-унд-Таксіс до Дуїно.
1912 р. Рільке створює поетичний цикл «Життя Діви Марії» та перші «Дуїнські елегії». «В ті роки, коли народжувались „Елегії“, уривки з яких Райнер мені присилав, йому спали на думку слова — в них увесь Райнер, — які співають хвалу людині дії, як і закоханій людині, з більшим жаром, аніж людині мистецтва», — згадує пізніше Лу. Рільке відвідує Іспанію та Венецію. Перекладає з французької анонімну проповідь XVII століття «Любов Магдалини». Наступного року публікує «Життя Діви Марії», збірку ранньої лірики «Перші вірші» та переклад із французької «Португальських листів», які приписують черниці М. Алькофорадо (1640–1723). Починає перекладати лірику Мікеланджело.
Стан здоров'я Рільке змушує його запитати психіатра В. фон Ґебзаттеля, чи можна йому пройти курс психотерапії, у той час Ґебзаттель уже лікував К. Вестгоф, його дружину. Поет скаржиться на підвищену чутливість, на страждання душі та тіла[18].
У січні 1913 р. помер один із європейських багачів — К. Вітґенштейн. Його син Людвіґ виявився спадкоємцем величезного багатства. Повернувшись улітку 1914 р. з Норвегії до Відня, він зробив своє перше суто вітґенштейнівське діяння, пожертвувавши величезну суму діячам австрійської культури. Найбільші суми (по 20 000 крон) отримали троє — Р. М. Рільке, Ґ. Тракль і філософствуючий письменник К. Даллаґо. Але Вітґенштейн і сам нічого не знав про творчість більшості тих діячів австрійської культури, кому він анонімно передавав гроші.
Восени 1913 р. на ІV психоаналітичному конгресі в Мюнхені Лу познайомить Фройда і Рільке, і Райнер, хоча і не вважав себе фройдистом, прийме за посередництва Лу багато його ідей, які перетворяться в його творчості на поетичні символи. У грудні 1913 р. Лу зав'язує діалог про Спінозу і психоаналіз у листуванні з Рільке, і той через друга-поета Ф. Верфеля дістає їй усі твори Спінози. Вона посилає Райнеру нарис чергового свого приятеля В. Тауска про голландського мислителя у зв'язку з ученням психоаналізу, і той високо його оцінює.
17
18
У своєму листі від 14 січня 1912 року Р. М. Рільке описує Ґебзаттелю свій емоційний стан такими словами: «Ви знаєте, що протягом двох років я лежав тут без діла, неначебто я прагнув встати,… існуючи з єдиною метою — знайти того, кого зможу переконати встати першим. Такий стан зовсім ненормальний, якщо триває так довго, і мені хочеться знати, чи не маю я покласти край цьому — за всяку ціну, будь-яким способом…». Нові описи стану здоров’я Рільке ми знаходимо в іншому листі до Лу Андреас-Саломе (1.02.1912): «Я все ще відчуваю себе погано, навіть фізично… Моя підвищена чутливість, наприклад, чутливість м’язів, така велика, що будь-яке фізичне зусилля або якесь незручне положення (наприклад, при голінні) негайно викликають хворобливі явища, які часто супроводжуються тривогою, страхами або іншими муками…». Пізніше, в березні 1913 року, він знову страждає. І так буде до самої смерті. «Що має статись, аби я що-небудь відчув?» — пише Рільке принцесі Марії фон Турн-унд-Таксіс. І продовжує трохи далі: «Вино, Венеція і Толедо, які так сильно впливали на мене, все проходить як суща інтермедія, мов короткий глибокий сон при безсонні». А ось відповідь на запитання принцеси про його нову подругу, яка — за відомостями принцеси — дуже любила Рільке: «Я не справжній люблю, я тільки рухомий ззовні, можливо, тому, що ніхто ніколи по-справжньому не рухав мною, можливо, тому, що я не люблю свою матір. І я відчуваю себе вельми убого перед цим прекрасним маленьким створінням…». Трохи більше року опісля, в листі Лу Андреас-Саломе (6.08.1914) він пише: «…після цих місяців страждання… я мушу усвідомити, що ніхто не може мені допомогти, ніхто…». Це страждання душі та тіла, яке не має пояснення з позицій соматичної медицини (перші ознаки лейкемії з’явилися лише десять років по тому), ці стани тривоги і депресії з подальшою втратою працездатності приводили Рільке до вершини відчаю, коли він натякає на суїцид («мені хочеться знати, чи не маю я покласти край цьому за всяку ціну, будь-яким способом»). Поза сумнівом, це такі симптоми, які виникають при «депресії» або «неврозі тривоги», але вони абсолютно різні з феноменологічної точки зору. «Клінічний синдром» Рільке не ідентичний тому, що Телленбах назвав «schwermut» (глибокий сум, туга, меланхолія) стосовно літературних героїв на зразок шекспірівського Гамлета або Вертера Ґете. Це, наприклад, безліч соматичних скарг, напади іпохондричних думок і панічні атаки, які примушували Рільке тривало уникати суспільного життя. З аналізу його власних описів можна дійти висновку, що Рільке страждав од періодичних нападів меланхолії, головними проявами якої були втрата працездатності і відсутність натхнення. Але крім цього він страждав од більш-менш постійної тривоги, з дитинства і до самої смерті. Ця тривога виявлялася під час нападів меланхолії, але не зникала і по закінченні останніх; життя тривало, і в душі поета знову з’являлися вірші (За працею Отто Доєрр-Зеґерса (Сант-Яґо, Чилі) «Тривога, меланхолія і творчість: випадок поета Райнера Марія Рільке»).