Її не можна було назвати огрядною, вона була значущою. Як імператриця. Хоча, відверто кажучи, більше нагадувала мені Петра Першого, а не Катерину Велику.
Вона ніколи не знайомила мене зі своїми чоловіками, часто здавалося, що у неї нікого нема. Хоча стосунки були. Із м’ясником Яшею, котрий хотів забрати її до Ізраїлю, через що почув про себе багато цікавого, наприклад, ніби його ступні смерділи гнилим м’ясом. Із масажистом київського «Динамо», вона його, здається, любила, але ще більше боялася, що він її кине, тому в любові так і не зізналася.
Ще були чоловіки, деякі з них – бандити, із якими Зойка ніколи не зустрічалася в себе вдома, тільки на чужих квартирах та складах.
Наталю вона балувала, хоча нізащо в цьому не зізнається. На мої закиди відповідала так: «Гной только цветочкам твоим расти помогает, а девке нужно другое. Коли ты в этом с хрен комариный понимаешь, другим дело делать не мешай».
Вона купувала Наталі пухнасті кофтинки, водила її співати в хорі, готувала котлетки на пару, коли один із лікарів указав на можливі проблеми з нирками, діставала кроликів, мандарини, оливкову олію (від якої сама плювалася), козине молоко та навіть шила малій сукні й теплі сарафани на замовлення у модних кравчинь.
Одного дня до нас прибули гостювати Ємиш та Настальче, з ними – їхня старша донька Марина. Дивно було бачити їх у цілком звичайному міському одязі, я збагнула: нізащо не упізнала б. Ми там усі маскувалися. Тварини, табірники, зневолені-вільні люди. Настальче роздивлялася мене, хихотіла, казала, якби побачила мене там у цій картатій сукенці з грайливою оборкою, пущеною подолом, та в білих босоніжках із квадратними підборчиками, вона б чоловіка тим самим рябчиком відхльостала, що нам у дар призначався.
Вони привезли сибірські скарби, мені подарували намисто, Зойка затарилася мороженою рибою, хутровими шкурками, ікрою, а також ще чимось, на що подивитися мені не дали. Згодом я дізналася: це було маленьке лайченятко. Зойка сумувала за Блоховцем.
Настальче розповіла, як один зайда минулого року знайшов тіло Паши Корабльова, а Ізабеллу звинуватили у вбивстві, тоді їй довелося вийти заміж за якогось табірного постачальника, смердючого мужлана, однак заради сина вона була готова витримати все. «Собачья у ней жизнь. Такую красу сморил, ирод».
Ми згадували тодішнє життя, плакали, навіть Зойка потайки терла очі носовичком, і я бачила, як тремтить її рука.
Наталі подарували шубку з хутра білок. Я почала нервуватися, раптом дитина стане плакати, жаліти вбитих пухнастиків, але Наталя була не щемкої породи. Вона вдягнула шубу, крутилася перед люстром, оглядаючи себе з усіх боків, аж потім сказала: «Ай, яка ж дивовусенька ця Натусенька!» Ми засміялися й ще довго звали її так.
Якось я набралася сміливості й висловила Зойці своє незадоволення її махінаціями, крадіжками та перепродажем дефіцитних або рідкісних товарів. Окрім того, що я не сприймала такого способу життя, ще непокоїлася за подругу, постійно побоювалася: її «заметуть».
Зойка щиро обурилася: «Ты за кого это меня держишь, сучка? За воровку? Да никогда такого не было и не будет. У меня просто чуйка на нужных людей и нужные вещи. И потом, я не краду, а разумно использую, ясно тебе? Я не виновата, что вокруг одни тугодумы. И за всё всегда плачу. Так или иначе».
Більше до цієї розмови ми не поверталися, але я собі уявила реакцію слідчого на подібну відвертість та бачення своїх занять і життєвого призначення. Зойку не можна було назвати людиною, котра не має світоглядної філософії, однак я не сумніваюся, що вона б слала на три літери кожного, хто б підкотив до неї з подібною думкою.
Саме Зойка вирішила: мені треба просуватися кар’єрними щаблями. Завдяки її підштовхуванням я почала викладати в Університеті, захистила кандидатську дисертацію, зробила собі ім’я в науковому світі.
Зойка займалася Наталею, вона обрала школу для неї, зі скандалом, але перевела у клас до тієї вчительки, котра їй сподобалася схильністю до компромісів. Вона ніколи не говорила з малою «дитячим голосом», була чіткою, суворою та послідовною. Зойчині правила Наталя пам’ятає дотепер і, мені здається, продовжує ним слідувати.
«В человеке есть твердыни, а есть болото. Ты должна постоянно тычкой пробовать, где у тебя увязает, а где – нет. Сама! Не жди, пока кто другой тыкнёт. Думай, чем ты сама можешь себе помочь. Действуй разумно. Думай о прибыли, просчитывай риск, умей брать ответственность и уважать твёрдость других, а мягкостью пользуйся. Уроды не смогли затвердеть – их проблемы, не наши».