– Тобі треба вийти заміж за іноземця, наші телепні не здатні оцінити таку красу. Ти – фазан, а більшість не знає, що воно таке є, звикли жерти свиней та курятину. Ти зверни свою увагу на чехів!
Наталя скептично усміхалася, вона не хотіла звертати свою увагу на чехів, на словаків, на українців, євреїв, болгар чи росіян. Усю свою увагу вона спрямовувала на себе.
– А що, вони не їдять курятину?
– Їдять, але тому ще більш цінуватимуть фазана.
Одного разу вона підійшла до мене і запитала:
– Мама, а ти закохувалася?
Мені так дивно було це чути, вона наче підійшла до мене та оголила груди. Не в стилі Наталі було наближатися з такими особистими запитаннями. Найбільше, на що я могла розраховувати, це: «Ти кудись перевісила мій зелений костюм? Ти випила мій гранатовий сік?»
Але те було реальністю: донька вперше за свої шістнадцять років поцікавилася моїм життям та почуттями.
– Так, я закохувалася, доню, а що сталося? – не втрималася я від обов’язкового мамського запитання.
– Та нічого не сталося, просто є хлопець, він мені подобається. Я не знаю, чи це кохання, але мені хочеться з ним спробувати все.
– Усе? Як то все?
– Ну, все. Щоб потім не повертатися до цього. Відразу збагнути, що воно і як, для чого працює, навіщо, щоб вгамуватися і не відволікатися.
Нечувано! Такого підходу я не бачила.
– Може, як годиться, спочатку запросиш хлопця до нас, ми з ним познайомимося? Приготуємо вечерю?
– А це якось впливає на подальший процес мого пізнання? Не думаю. Я не хочу потакати вашим із Зоєчкою бажанням, вам зовсім не потрібно з ним знайомитися та витрачати свої нерви.
– Я вже витрачаю свої нерви, як ти не розумієш?
Наталя повела плечима, вона того не розуміла.
– Тему закрито.
З її дитинства я зробила висновок, що означає таке «тему закрито», це ніколи не значить – «прикрито», це замкнене на кілька ключів, ключ захований в яйце, яйце в мурашнику, мурашник – невідомо де. Певно, у Сибіру.
Я так і не знаю, чи зробила вона це «усе» з обраним нею хлопцем, у Зойки я того не питала (у Наталі тим паче – не наважилася), але, у будь-якому разі, Зойка ніколи б Наталю не здала.
Зойці було не до Наталчиних переживань, принаймні особистих, вона улещувала родину Жаннуса, вона тягала мелований папір для професора, діставала йому роботи заборонених французьких філософів у перекладі. Подарувала Жаннусу порцеляновий кавовий сервіз. «Еле от сердца своего отлепила, так был гож! Белый с голубенькими прожилочками, прям губами коснёшься и чуешь пульс!»
Іноді Зойка впадала в поетичність та романтизувала речі. Утім, я була рада, що вона здатна закохуватися, хай і в білий із сінєнькімі прожилками сервіз для кавування.
Дітям Жаннуса вона дістала абонементи в басейн до гарного тренера. Власне, Зойка так і не дізналася, що басейн хлопців цікавив з антропологічної точки зору, а тугими стегнами «гарної тренерші» вони марили довго.
Як і ми з Наталею, родина Жаннуса відчула задоволення, спокій та впевненість у своєму житті, що цим усім флюїдувала Зойка.
Наталя благополучно вступила до Інституту іноземних мов. У той день вона обійняла Зойку і сказала:
– Зоєчка, дякую, але далі я сама.
– Это мы поглядим, – урочисто відповіла Зойка та своєю незграбною рукою погладила студентку по гладкій зачісці.
Варто сказати, що при постійному обороті модних речей, крутіїв та модників, Зойка виглядала суворою, старомодною та ледь обтесаною містом. Вона, як і раніше, носила зачіску-корону – вкладені дві коси, або робила низький кінський хвіст. У неї було дві сукні, одна з них парадна, бо невизначеного, але світлого кольору. Зазвичай вона носила довгу, схожу на циганську, спідницю та об’ємні блузки, й замотувалася в яскраву шаль. Ще у неї був справжній джинсовий костюм, у котрий вона влазила, коли «крутилася». Хоча ми дарували їй парфуми, Зойка користувалася дорогими чоловічими одеколонами. Якось я запитала, навіщо вона те робить, і вона відповіла: «От серьёзной торгашки должно пахнуть мужиком! Уроды тогда знают, за мною – сила».
Звичайно, що в Зойки також були свої слабкості: ковбаса-сервілат, «Ризький бальзам», ніжна печінка, шоколад із п’янкими вишнями, яскраві шалі, гарна порцеляна, статуетки балеринок (по можливості, вона їх колекціонувала) та кришталеві келихи під шампанське.
У цей період Зойка нарешті познайомила мене зі своїм другом, котрого вона нарекла «Мой печёночный дружок». Він звався Наумом Львовичем, був ювеліром, зустрілися вони біля службового входу одного зі столичних гастрономів, де кожний отримав пакунок із печінкою. Два печінкових ласуна обмінялися рецептами, Наум Львович умовив Зойку скуштувати гусячу печінку, що вона нею раніше нехтувала.