Я вирушила за ним до Сибіру, не думаю, що через велике кохання (чим ми тоді вимірювали велич любові – трагедіями російських та американських прозаїків?), мені просто хотілося, щоб у нас були діти, і там у мене народилася Наталя, там помер мій чоловік. Додому, у Київ, я поверталася з довідкою про його посмертну реабілітацію та з двома істотами жіночої статі: донькою і подругою Зоєю.
У Зойки була анемія та астма, чоловік її давно подався шукати кращого життя у Таджикистан, де пахне динями, знайшов чи ні – невідомо, але до Зойки не повернувся. Зойка динями не пахла. У Києві вона підхопила алергію на молоде листя тополі, матюкалася, однак казала: «Твою мать, таки нигде житья нет. Но тут хоть земля жопу греет». У Сибіру вона кілька разів хворіла на цистит, тому не могла мати дітей. Утім, її це наче не обтяжувало. Якби ми із Зойкою були одружені – давно б відсвяткували золоте весілля. Попри мою м’якотілість та її агресивність.
Моя мама, котру я пам’ятаю дуже погано, залишила мені у спадок фразу: «Вихованість рятує бідних людей від ганьби». Я завжди намагалася чинити правильно, бути стриманою та вихованою. Довго залишалася бідною, але й не ганьбилася, думаю, що мати була мною задоволена. Правда, слово «ганьба» у мене досі асоціюється із втратою цноти поза шлюбом та шиплячими сусідами за зігненою спиною – не більше. Моя фантазія – бідна, стримана та вихована, майже як я сама. На відміну від Зойчиної, та починала шпигати людство, як тільки прокидалася. «Если вы думаете, что то, что вы мне подсовываете, это – курица, то подсовывайте лучше себя, у вас такие же мозги и шкура в жутких цыпках».
Зойка ходила на мітинги не заради ідеології або грошей (хоча все, що їй належало, забирала), вона ходила туди, бо там можна було скільки завгодно дерти горлянку.
Зараз мені вісімдесят п’ять, мій терапевт каже: «Ваш вік небезпечний для кісток». Лікар дуже оптимістично сприймає мій вік, якби я була менш стриманою – поділилася б із ним, як важко себе відірвати від землі, як може ні сіло ні впало заболіти будь-який орган, як з’являються зайві кістки, хрящі, зморшки, складки, кілограми, а тисковимірювач займає почесне місце на тумбочці. Взагалі, ти наближаєш до себе всі предмети та людей, котрі можуть тобі знадобитися, обкладаєшся ними. А деякі предмети та люди починають заважати та непокоїти – до сліз.
Так я дійшла до того, що нишпорю по кишенях піджака свого онука Славіка. Він учора прибіг додому, навіть не зазирнув до моєї кімнати, хутко перевдягнувся та втік. Певно, до жінки. Знову до якоїсь чужої жінки. На піджаку я знайшла кілька сивих коротких волосин. Не його. Він шатен із довгуватим волоссям, це така тепер офісна мода.
Коротке сивувате волосся, як кажуть, – сіль із перцем. І трохи наче підфарбоване. Перша думка – він зв’язався зі старою короткостриженою бабою. На те мені кілька разів натякала Зойка, залякувала, що це ось-ось має статися. І незабаром Славік приведе нову бабу до хати. За своєю постійною схемою – кілька ночей у неї вдома, іноді готелі або виїзд за місто, аж потім він запрошує пожити разом. До нас. Його нова стара баба терпіти не стане всю цю романтизацію, не буде сприймати самого Славіка та його життя такими, як вони є. Мабуть, їй уже кортить зайнятися ремонтом, а я не люблю, коли хтось вносить зміни, незабаром у мене буде головна зміна мого життя – смерть, це достатній аргумент, щоб не терпіти нові шпалери, меблі, унітаз чи ще щось. Наприклад, нову стару бабу. Славік до хати натягав достатньо матеріальних доказів своєї успішності, мужності та технічного прогресу.
А може, ця баба (чого у неї таке коротке волосся? Чого вона не фарбується? Зараз фарбуються всі, навіть Зойка) хворіє на рак? Доведеться тоді віддати їй свою кімнату. Я старіша, але нічого, адже так у мене не болить. Почнуть тиснути мені на совість, щоб я дозволила жінці провести свої останні дні у комфорті з коханим чоловіком. Хоча ні, не думаю, немає підстав підозрювати у Славіка запаси альтруїзму та добра. Його потягнуло до зрілості, усе інше він перепробував за свої тридцять чотири роки холостякування.