Лице холодне. Крижане. Сині губи запеклися краплиною крові.
Торкнувся ще раз. Жарт. Не може бути. Треба швидше вкрити його ковдрою. Зірвав з Гоші тонке радянське одіяло, обкутуючи від ніг до підборіддя меншого брата.
- Ей, братик, ти чого? Давай вставай. Треба йти гуляти. Ей!.. Вставай давай!!! Вставай, чуєш?!? Я ж до тебе приїхав! Веди мене гуляти! - Вадим істерично тряс тілом брата, не живим, закляклим. Вся подушка брата під головою була в крові, холодній і страшній чорнотою, очі напіввідкриті...
- Вставай!!! - прокинувся Гоша, кинувся до Андрія, нарвався на жах очей Вадима і тваринний рик, удар в груди, Гоша упав. Вадим захищав тіло брата. Розмальоване засохлою кров’ю тіло.
Пестив поглядом, обіймав руками, кричав душею... Марно. Брат уже кілька годин як помер.
П’ять хвилин ослабили словесну хватку, захрип і не міг кричати, тільки гарчав, упавши на рідне тіло. У двері квартири хтось колотив, мабуть сусіди.
Плакав. Потім сльози висохли, бо не стало для них рідини, зайшли міліціонери і медики, яких викликав Гоша...
Через два дні два брати повернулися додому. Тільки в різних вагонах. Після похорон старшого забрали до психіатричної лікарні, на тиждень.
***
У церкві пусто, була лише зігнута поклоном бабця у чорному платку біля ікони. Молилася.
Антон неуміло перехрестився, підійшов до вівтаря і повторив жест бабусі. Молитви не знав, тому просто витягнув недавно одягнутого хрестика, тричі поцілував, заховав назад за пазуху і поклонився, видумував молитву. Потім піднявся, не обтрушуючи бруд на колінах і підійшов до стійки із сотнями людських благань-свічок. Запалив свою, поставив за упокой.
Стало легше.
Вийшов на двір. На сході рожево, в душі так само. Пішов поснідати у цілодобове кафе.
Вночі той же сон, тільки з маленькою деталлю: тепер Андрій-морячок міцно тримав руку Антона і більше її не відпускав, тягнув сходинками старої драбини за собою вгору.
Тарас Самелюк, 2009