Начальник пожежної команди, літній чоловік з сірим обличчям, з мішками під очима, виявився знайомим Петру Дем'яновичу, ситуація, яку він окреслив, поставала просто нікудишньою. Ще з учора були сигнали. Затоплює людям підвали, погреби, в декотрих уже і в хатах підлоги позаливало, відкачують безперервно, а вода, наче з — під землі, знову підступа... Пожежник скрушно розводив руками:
— Не розуміємо: звідки?
— Нічого дивного,— нахмурився Петро Дем'янович і, намагаючись не виявляти збентеженості, заспокійливо додав: — Весняні води, це ж ясно...
— Якбитількивесняні,— буловисловленосумнів десь із — за машини.
Петро Дем'янович мимоволі здригнувся: а якщо справді не тільки весняні? Якщо й т і, горішні, якимось чином проникають аж сюди із твого грандіозного відстійника?
Здавалось, все ж було передбачено. Яругу перегороджують товстою дамбою — греблею. Потім женуть пульпу, створюють подушку, зайвину вод скидають у дренажні канали... Мул, глина швидко тужавіють, влягаються, і далі все йде чин чином... Так думалось. «Однак розхвалювана проектантами подушка Чорного яру, чи достатньо вона надійна? — вперше майнула тривожна думка. — Чи не занадто набрякла водами, тими, що від цегелень, та ще й весняними на додачу?..»
Треба мерщій нагору, до греблі: що там відбувається? До батька на подвір'я не зайшов — старому зараз не до тебе, так само, як і тобі не до нього. Похмурий, обвішаний вінками цибулі, в чоботях рибальських з халявами вище колін, батько саме виносив із льоху збіжжя. На синове привітання він ледве кивнув через паркан і демонстративно став розвішувати цибулю на стовпах голубника, робив це, мов перед повінню, хоч повінь сюди ніколи ж не сягала.
— Що за переселення, тату? — швидко минаючи подвір'я, псевдобадьоро кинув батькові Гайдамака.— Не лякайте людей хоч ви...
— Не я лякаю — вода,— випростався старий.— Сьогодні льохи
заливає, а завтра... Це ж вода!
Прикро, геть нікудишньо стало на душі, коли Петро Дем'янович підіймався крутим узвозом, який незабаром перейшов у ще крутішу стежку. Ковзаючись та хапаючись за кущі, він все ж крок за кроком дерся нагору, у бік споруди. Тутешнє підгір'я так і зосталось необжитим, тільки на лисих пагорбах праворуч яру біліє невисокими корпусами лікарня, заклад, заснований ще в дореволюційні часи. Петру Дем'яновичу тут кожен пагорб, кожне узвишшя й тераса здавна знайомі, на одному згірочку, де колись хлопчашня любила грати у волейбол, видно чималий натовп людей із лікарні, як завжди незвичні для ока у своїх сірих халатах, вони, жваво жестикулюючи, щось обмірковують, неспокійно вказуючи руками нагору, в бік навислої над яром споруди. «Чого вони там мітингують?» — несхвально подумав Петро Дем'янович, забираючись по косогору дедалі вище. Мимохідь згадалося, як однолітки його — хлопчаки з селища — колись дружили з людьми із лікарні, охоче навідували їх під час прогулянок, виконували різні доручення для тих нещасних. Петрик тоді теж був сповнений до хворих щирого співчуття, його вражало, що очі в тих людей завжди сумні — сумні...
В міру того, як Петро Дем'янович хай поволі, та все ж наближався крутизною до своєї споруди, вона мовби росла, насувалась навстріч, і з'являлась у ній якась могуть, навіть величавість. «Ні, таки недаром ми цей город городили», — думалося йому, коли, йдучи, він поглядав угору на своє творіння. Заглушуючи тривожність, душі його торкалося почуття переможницьке, честолюбне. Хай переінакшено рельєф, але ж на все заріччя видно, чим ти займавсь. Хоч би що там казали, а є в цій хмаровидній споруді сила й розмах, цього в неї не відбереш...
Стежка ніби й знайома, а виявилась примхливою, щойно підіймалася схилом, а тепер потягло її вниз, у заглибину яру, де звалено купи поржавілих бляшанок, битих пляшок та різного дрантя із синтетики, — його, видно, й вогонь не бере; далі стежка знову круто подерлася по відтанулій глині вгору, йти стало зовсім ковзко; іноді, щоб не посунутись униз на своїх імпортних з каучуковою підошвою, він чіпко хапається за криві стовбури дерев, що, задичавілі, стирчать де — не — де по схилу, далеко оголившись міцним корінням і мовби з останніх сил тримаючи ним від зсуву цей глинистий, набряклий водами грунт. В одному місці неподалік стежки робить на галявинці свою вранішню гімнастику лисий, жилавий, у спортивнім костюмі відставник Перегуда, давній знайомий Петра Дем'яновича; після присідань гімнаст підходить до наближчого дерева і ще й біля нього виконує кілька силових вправ, з натугою відштовхуючи від себе облуплений, дуплуватий стовбур, ніби хоче його зрушити з місця.