— Нужен порядок! — кричить він, лає демократів і дивиться на мене з ненавистю. — Шуруй у райком і розкажи, як я Гандзючку на фермі до ясел припер! Ти ж лиш те й вмієш, що жалітись на мене!
Це він мене плутає із колишньою своєю дружиною. Спросоння. Це та ходила жалітись. Тепер у нього в голові все переколотилось. Тож, коли починає поіменно зі злості згадувати всіх своїх полюбовниць і оповідати, що з ними витворяв, виходжу з хати. І через тин першій стрічній кажу: «Зайди, бо ніяк не годен забути, як тебе в короварні до ясел припирав». А та, колишня його підстилка, вимучена колгоспною поденщиною, беззуба, з ногами у синіх страшних жилах, лиш сплюне спересердя: — А щоб його, ірода, до гробової дошки приперло! — і йде далі, минаючи нашу хвіртку.
А я вертаюся, бо він кличе мене. Певно, нужда приперла. Але — ні. «Ввімкни телевізор», — каже. Так і роблю. Якусь хвилю дивиться мовчки, а далі починає вар'ювати і вимагати відновлення Союзу. Радянського Союзу і терору. І то негайно, доки не пізно.
Шкода, але нічим не можу йому зарадити. Розумію, що хоче назад, у своє колишнє життя, де був великим чоловіком, де його шанували і ордени давали. Але назад вороття нема. І це його бісить.
На якусь мить задумується і каже з притиском комусь у телевізорі:
— Требую реабілітації, і то — негайно! Як постраждавший від компартії і тоталітарного режиму. Як репресований! Два-жди! Да! Перший раз, як мене райком женив на тій (і називає нецензурним словом свою колишню дружину), а другий — коли мене той же райком з посади зняв. Не-за-кон-но! Да! Хотіли за мій счот перестройку зробити, шкури свої врятувати! Но не вийшло! — тепер він лає комуністів на чім світ.
Слухаю і жалію його. Бо, коли б не перестройка, досі б головував. І при здоров'ї був би, і при розумі. А не цим лантухом, натоптаним злістю. Але! Якби не перестройка, то чи сиділа б я, репана колгоспниця, тепер-о, поряд з ним, великим начальником?! І як ґаздиня — телевізор дивилася б? Та де?! Сиділа б в цьому кріслечку його городська жіночка в завивці та перстенцях, а він і далі б топтав по фермах та лісосмугах молодих репанок, що попідростали у колгоспному раю. А на мене вже й не дивився б… А зараз — дивиться, говорить до мене. А я слухаю, мовчу і тішусь. Отак!
Та часом і мені терпець вривається. Надто тоді, коли він жбурляє в мене мискою з толоченою бараболею. Це просто біда! Звик смачно їсти і добре пити, щоб аж по бороді текло. Але — врвалося! Лише слина тече з перекошеного рота. Проте — мовчу. Бо що казати, коли чоловік хоче антрекота і бараболі-фрі? Що тут скажеш — його право. Та й тільки.
Мовчки дивлюся, доки він, лаючись, шкрябає записку з вимогою видати йому 20 кг свинячої вирізки, 10 — свіжої риби, по стільки ж меду, муки і ще всякої всячини, накладає резолюцію і посилає мене в контору. Авжеж! Розбіглася! Якщо в нього в голові все перекапустилось, то я ще при тямі і знаю, що нове начальство чхати хотіло на його розпорядження та резолюції. Нікуди не йду, щоб не ганьбитися. Чекаю за хатою, коли зголодніє, а тоді підігріваю ту саму товчену бараболю і подаю її в тій самій мисці. І їсть. Матюкається, але їсть.
Дивлюся на нього і думаю, що він схожий на старого монстра з тих кінофільмів закордонних, які так вподобав дивитися опівночі по телевізору. Нічого в ньому від людини не зосталось… Одна злість безпардонна і безпорадна. Да, старість — не радість.
Подає мені порожню миску і каже жалібно: — До чого країну довели! Люди голодують! — Він жаліється, а мені смішно, бо я цілий вік одну бараболю жеру і не вмерла. Але мовчу, лиш усміхаюсь. А він думає, що то до нього. Очі його прояснюються, загоряються молодим вогнем. Квапно лапає себе по штанах і кличе мене враз зміненим, охриплим голосом: — Іди сюди!
Але я не йду. Знаю: хоче, аби пестила залишки його жереб'ячого гонору. А я не хочу. Вперше в житті не хочу йому коритися. Він мені обрид. Остогид. І я сама собі спротивилась. Бо коли подумати, то не прожила я на цім світі ні дня як людина. А лиш — як скотина. Безсловесна, робоча. Хто хтів, той штурхав і ноги в мене витирав. А я тішилась, що не обминають. Тоді я щастя хтіла, слова доброго. Тепер — не хочу. Нічого не хочу. І скотиною вже бути не хочу.
Він буянить, обзиває мене останніми словами, але я не вертаюсь. Сідаю на лавочку під хатою і думаю: має те, що заробив. І я — маю… І хочеться послати його до дідька. І піти туди, звідки прийшла, — у свою стару халупу, де навіть телевізора нема.
Але… не йду. Щось мене тримає біля нього… щось темне, липке, як… гріх… як… Боже, Боже, що ж мене тримає коло нього?!