— Менше пити треба, — роздратовано, хоч і цілком резонно, відповідає голос побратима по перу. — І взагалі, ти хоч знаєш, котра година? А мені, між іншим, на роботу вранці!
Я не знаю, котра година, — не маю годинника. Ніколи не мав. Слухаю короткі гудки у слухавці і можу їх слухати хоч до ранку — мені не на службу. Я вже своє відробив — по тюрмах і таборах. Виконав свій священний обов'язок перед рідним народом, хоч той і не просив, і не здогадувався, а зараз кричить у чергах за хлібом, що то такі, як я, позбавили його комуністичного раю. Тож я своє відслужив, а побратим ще служить. Справно. При всіх режимах і владах. Слуга народу. При посадах і персональних «волгах». Лайно не тоне у воді і не горить у вогні. На те воно й лайно — вічне і незнищенне.
Мислитель попереджав: «Не впадайте в безумство!» — і: «Розвивайте уяву, бо ж не прозріє третє око!»
Отож уявляю, як лежить мій опасистий колега долічерева на зім'ятій постелі, наче викинутий на берег тюлень. А поряд — така ж лискуча від масного поту його тюлениха. Спи, спи, аби мав силу, коли задубію, відспівати чотиривіршем мою запропащу душу. Соловей довгожданої свободи…
Правду писав Монтень: «Добре народитися у спідлений вік, бо поряд з іншими без особливих потуг можна зійти за втілення чеснот».
Спочатку я був втіленням суспільного зла, бо не хотів, щоб мене, українця, перетворили на среднестатистического представителя населения Советского Союза. Коли ж Союз завалився після того, як я, мов мишка, підгризав вісім невольничих років слупи імперії, я став втіленням чеснот… В очах одних і тих же… Тепер — я посудина, дірява посудина, в якій перемішалась амброзія з блювотиною, отрута з еліксиром… Метафора з матюком… Бовтанка ідей. Підбурювач хаосу — сам втілення хаосу. Один мислитель попереджав: «Краще бути підбурювачем хаосу, аніж стати частиною цієї непроявленої маси». Інший заперечував: «Кажу вам: треба мати хаос у собі, щоб народити зірку… Але настає час, коли людина не зможе вже народити зірки…» Чи ж не настав той час? Вісім років я гибів живцем і спілкувався з великими мертвими, щоб народити зірку. А коли вона зійшла сама, в мені поселилась темрява розпуки і нерозуміння: навіщо людям зірки?
Мій лютий ворог, моє чудовисько, здається, знову оживає. І жодної живої душі. Хаос поглинає мене. Хаос темних сутностей, темних помислів, темних чуттів… І я не противлюсь. Підбираю під груди зігнуті у колінах ноги і затихаю, боячись, що біль, знавіснівши, переріже мене навпіл, як ніж гусеницю…
Страх заважає мені думати про Їленку. Нещасне створіння не від світу цього…
Коли мене після чергового алкогольного отруєння притарабанили в психушку, вона вже була там. Хоч цілком можливо, що взагалі звідти не виходила ніколи. Тож, коли очапав, побачив над собою бліде, мов з туману виткане, жіноче лице, серпанковий блукаючий погляд ясно-сірих очей. Почув, мов крізь туман, тихий голос: «Тебе вже не болить… нічого не болить… не болить…»
Мене справді нічого не боліло. Тож, подумавши, що, певно, я вже переселився в інший світ, зрадів: «Переставився і не помітив! Виявляється, смерть не така страшна, як її малюють…»
Та, на жаль, я був живий. І про це мені скоро нагадало моє чудовисько. О-о-о! Як люто воно розпрямляється в мені, мов стиснута і відпущена пружина! Тріпає в корчах моє нещасне тіло, б'є ним об підлогу, рве на шмаття! Синдром похмілля… Краплю! Хоч краплю!.. «Я люблю всіх, що, мов важкі краплини, падають поодинці з темної хмари, що нависла над людиною, — вони провіщають блискавку і гинуть, як передвісники», — сказав один мудрець. А коли я впав і розбився об землю, мов крапля з темної хмари, другий мудрець сказав: «Зберіть усі сили і спрямуйтесь у вишину!» Але в мене не було сил. І тоді прийшла Їленка, поклала на моє чоло туманну свою долоньку і я полетів під тихий, як дзвін цикади, подзвін, охоплений захватом, немов прохолодним блакитним полум'ям.
Коли б ранок! Зателефонував би в котрусь із редакцій… Може, творча молодь продемонструвала б національну свідомість — порятувала б недодохлого генія? Раніше вона мене коньяком балувала, а я її — своїм патріаршим товариством. Я хмелів і кричав, потрясаючи п'ястуком: «Мислитель знав, що юрби перетворяться в народи, і тоді буде поцінований і труд саможертовний, і героїзм!» І народ поїдав мене очима, повними юного захоплення і пробудженої національної свідомості.