«Виродок. Виродок війни, — думала Ксеня. — Розбій у нього в крові. Через таких виродків — війна, кругом війни. Нескінченна війна… Боже, як я ненавиджу таких виродків!..»
До брутальної лайки Вітька долучився гугнявий голос його нової пепеже (походно-полевой жены), як конфіденційно повідала Ксені та ж баба Мотя, недавно випущеної з тюрми зеківки, що відсиділа п'ятнадцять років за розкрадання державного майна в особливо великих розмірах. Ксеня бачила ці жалюгідні залишки колишньої респектної головної бухгалтерки одного з найбільших підприємств їхнього міста… Взагалі-то, це зчорніле від пиятик, беззубе, деградоване створіння мало чим нагадувало і жінку.
Ксеня здогадувалась, що безробітні «молодята» годувались крадіжками бабиної пенсії та сусідської городини. Кілька разів сама бачила, як вранці ходили вони попаски по дачах, підмітаючи все, що можна було з'їсти або виміняти на горілку. Але — вирвати з корінням цілий сад?! Її сад, тої, що зробила йому більше, ніж рідна сестра?! А люди? Чого вони мовчать? Більше того — крадене на горілку міняють! Але ж вона… теж мовчала. Часом навіть тоді, як між злодійськими промислами син героя і сам герой встигав ще й за виграшки віддухопелити мать родную під такі сороміцькі коментарі тюремниці, що від них не лиш сусідські вуха, а й листя кропиви по горбах скручувалась у трубочку.
Схоже, й зараз на подвір'ї баби Моті відбувалося оприлюднення нових фактів із її фронтового життя, яке, на хвору фантазію «невістки», складалось із одної курварії. Але хай там що, Ксені до того гармидеру сьогодні байдуже. Хай і повбивають одне одного — менше паскудства на землі буде. І війни між людьми! І, взагалі, коли б її воля, вона б створила для цих виродків, цих вандалів резервації як для прокажених… Вона б їх ізолювала від суспільства, запроторила б у клітки, і лякала б ними дітей, щоб не було унадно іншим…
Антигуманні думки, випалюючи до решти з її душі ідеалістичні пориви, розтроюдили Ксеню, розпалили образу, а з нею і спрагу рішучу помсти, яка б, певно, і закінчилась на рівні помислів, якби золоту мереживну прозорість осінніх садів не роздер на шмаття агресивний рух та безумний крик. Згори через зорані городи у хмарі куряви і лайки котилася вся воєнно-тюремна родина Стрєльцових на чолі з бабою Мотрею, на диво, прудкою, як на свої вісімдесят з гаком…
— Невже біжать вибачатися? — наївно подумала невиправна ідеалістка та, помітивши в руках Вітька сокиру, все зрозуміла і вмить, випорпавши заховану в ріщі сапу, кинулась навперейми розбійному сімейству. Солодкий безум атаки і радісне передчуття рукопашного бою шарпонули її поламані хромосоми, збурюючи кров адреналіном і відлунюючи у вухах багатоголосим, як морський прибій: «Вперед! В атаку! Була не була! Бо — війна, кругом війна!»…
Помітивши Ксеню, що бігла із сапою їм напереріз, баба Мотя різко змінила траєкторію руху і помчала до своєї спасительки. За нею повернула і парочка. І тоді… Пропустивши бабу, Ксеня з диким криком: — Уб'-у-у! — занесла сапу над головою Вітька! Гостре лезо зблиснуло на сонці і — знесло чорну голову… падалішньому соняху. Геройське сімейство охнуло і стало як вкопане. А бідна Ксеня, двадцятим чуттям второпавши, від чого її Бог милував, впустила сапу і сіла де стояла.
…Вона сиділа з головою у високім жорсткім сухостої і гоїла зболену душу пречудовими краєвидами міста й околиць, що відкривались їй з високого пагорба, та наслухаючи, як повільно згасає в ній безумний азарт війни, на яку вона нехотячи потрапила, але мало не залишилася там до кінця своїх днів.
За спиною в неї шурхотіли даленіючі кроки і винуватий голос баби Моті:
— Пані журналіст, простіть мені. Прости мені, дитино, що я таку шкоду зробила… що виміняла твій садок на півлітру… Це — я! Бо вони б мене вбили… Вони з похмілля страх які люті… А Вітька не винен… він такий родимий… Тато його контужений був… І я нездорова з фронту прийшла… а ще той Афгані додав… То де ж йому нормальному взятись, коли кругом війна?… Простіть, пані…
— Прощаю, — сказала Ксеня. Гоїла рани близькими і далекими краєвидами і прощала всім синам і вдовам героїв і не героїв, прощала всім героям і всім мародерам всіх воєн, бо що вони винні, коли всі війни починаються з маленької сварки кількох підлих людців, котрі не вміють прощати, а тому сама всім прощала і прощалася зі своїм дачним прожектом, з наївною мрією про власний квітучий сад. Але — поки що, як і належить невиправній ідеалістці. Тимчасово. Доки в наших похромлених хромосомах не скінчиться, нарешті, Друга світова, і ніколи вже не почнеться третя…