Лука кивнув. Так, звичайно, він уже чув це прізвище, однак… Дивним чином йому здавалося, що він не лише чув, але й бачив його, до того ж, зовсім недавно. Навряд чи це важливо, але приблудна згадка не давала спокою, змушуючи мучитись у намаганні встановити її точне походження. Аби швидше позбутися докуки, Лука взявся переглядати папери на столі. Його власні розписки за припас, так і не віддані Климу… Позичені Морою роздруківки, до яких так само не дійшли руки і… і старий пожмаканий формуляр, невідомо чому так і не спроваджений до смітника. Ага, це ж той листочок, що випурхнув був з-поза столу — писаний іще покійним Луччиним попередником. Ану ж бо, може, там, якраз…
Не дослухаючись вже до розмови старших, Лука взявся уважно проглядати формуляр, і за мить усе зовнішнє водночас втратило для нього значення. Те, що він тримав нині в руках — це був звіт трирічної давності про щомісячні результати обходів. Першим проквестором тоді був зовсім не Горган, але Марек Завадський, і саме йому випало описати для керівництва рідкісну на той час зустріч з inferi. Рідкісну ще й тому, що того разу inferi була молодою жінкою. На її рахунку вже було одне життя — якогось вечірнього п’яниці, але менше з тим… Її вистежили і повинні були затримати, однак вона не далася, і — навмисне чи випадково — Магістрат вчинив із нею так само, як і з іншими надмірно войовничими inferi. Її знищили, розвіяли на попіл, і виконати це випало молодому, але талановитому ад’юнкту Юрові Горгану. А звали її — ось, нарешті, звідки це прізвище! — її звали Ненія Войцехівська.
Лука затримав подих. Розпачливо зиркнув на колег. А тоді не витримав.
— Вона що, була його дочкою?
— Хто? — розгубився захоплений суперечкою Велько.
— Ненія Войцехівська, — відказав, не дивлячись на проквестора, Лука і поривно простягнув Велькові формуляр.
Той взяв папірець і швидко пробіг його очима. Тоді ошаліло зиркнув на хлопця.
— Ти звідки це взяв?
Лука, направду, не чекав аж такої реакції.
— З-за столом… — затинаючись, пояснив він. — Той, хто сидів тут раніше, загубив… чи не схотів діставати…
Велько, не дослухавши, обернувся до Горгана.
— То це правда? — видихнув він.
— Так ви не знали, Теззі? — стріпнувся Лука, мимохіть зводячи погляд на проквестора.
Той навіть не ворухнувся. Лише смикнув кутиками вуст, немовби у скорченій пародії на усміх.
— Правда. Марек знав. І Вітій, звісно.
Велько різко видихнув. Тоді підхопився і закрокував кімнатою, не знаючи нібито, як збути своє зачудування.
— Ну, ясно тепер, чому Маркус хотів нас прикрити, — зрештою кинув він. — Дивно інше — як це він витримав аж он скільки, аби дійти до цього!
Горган кивнув.
— Гадаю, Вітій мав із ним якусь… домовленість.
Велько спинився і скоса глянув на Горгана.
— А ти… — невпевнено почав він.
— А я, — відрубав проквестор, — мав домовленість із Вітієм. Тепер усі, кожен із нас, вільні від своїх зобов’язань.
Він встав зі стільниці, очевидячки, пориваючись іти.
— Не думаю, що ми маємо вибір, — сухо докинув він. — Схоже на те, що Магістрату більше не існує.
Проквестор кинув на них нетутешній якийсь погляд і стрімко вийшов.
— Цікаво, куди це він? — невдоволено промимрив Велько. — І знов же, либонь, через крипту — зробили мені з неї прохідну…
Лука потягнувся до пляшки, відчуваючи, що його знову починає трусити. Гіркою насмішкою прийшов йому спогад про ті часи, коли він звитяжно та безуспішно шукав винуватців батькової смерті. Знайти і знищити Магістрат — це ж так йому тоді хотілося — от і маєш тепер… Якби ж то знати, що знищення Магістрату настане тоді, коли він, Лука, буде його частиною… Рівно ж як і… Стоп.
— Вельку, — гукнув він до зажуреного архіваріуса.
— Угм… — відгукнувся той, не піднімаючи погляду.
— А… коли беремо «умбру» і присягаємось не розповідати про справи Магістрату нікому, крім його співробітників, то… то це значить — не говорити нічого взагалі? Ані слова?
Велько примружив на нього уважне чорне око.
— Так. Хіба ти не помітив?
— Та помітив! — гарячково мовив Лука. — Але коли той гость, що дзвонив з телефону Тілії, запитав мене, скільки нас лишилося, я… я йому відповів!
— А що ти сказав? — зацікавився Велько.
— Сказав «достатньо», — мовив Лука. — То це як, рахується?
Велько гмукнув.
— Та ти так сказав, що не розбереш… Хоча, загалом-то це теж відповідь. Теж нібито інформація. Тобто я сказав би, хлопче, що рахується. Але не присягатимусь. Треба в Мори спитати — вона в тому однаково краще тямить.