Йому зовсім не хочеться повертатись, але вишколене тіло чинить на свій розсуд, і ось уже — за рогом — порожня Канонічна, розсипаний бруківкою попіл та відчинені навстіж магістратські двері.
Він швидко підноситься нагору, аби з’ясувати, кого бракує і що за біда вигнала його на вулицю. Ну звісно ж, невгамовний інтерн зі своїм негаданим коханням… Побіг рятувати — невідомо, куди, невідомо, від кого; геніальне рішення, прийняте, авжеж, по зваженім розсуді. А проте, обсмикує себе Юр, чи він сам не вчинив би подібним чином, тоді, за старих часів? Та може, і вчинив би, хто зна…
Все це зрозуміло, і навіть логічно, і, може, навіть він сам, нехотячи, спонукав хлопця до дії… Однак, все ж таки, щось тут цій логіці суперечить. От хоча би — як це, питається, талановитий, але до пуття ще не стріляний інтерн, сам-один порішив двох inferi при магістратськім порозі? Проквестор чудово знав, що той на таке не спроможний — принаймні в нормальнім стані, а отже… Юрові не знадобилося навіть перевіряти кишені залишеного в конторі піджака — з кухні так густо повіяло млосним чадом, що він замало не заточився. «Умбра», ну звичайно. Певна річ. От іще шмат ідіота!
Він спинився в передпокої, не чуючи навіть, що йому втовкмачує збентежений Велько. Хіба його це нині обходить? Хіба він мусить нести відповідальність за всіх і кожного в цій триклятій конторі? Хіба не досить з нього, ні?
— Замкніть двері, — кинув лише, відпихаючи Велька з дороги.
Нехай. Нехай це буде востаннє. А як пощастить — ха! — йому не доведеться здійснювати задумане самотужки. А це вже легше, як не крути.
Але як тепер знайти того дурного Луку? Куди його понесло в його причмеленім стані? Ага, Велько казав ніби, що Клим якраз перед тим згадував ратушу, і хлопець міг би вибрати цей керунок. Значить, ратуша…
А хоча, чекайте, що це? Туман, звичний і ревний супутник, стелиться низько і відсвічує червоним, наче пролита на сніг кривавиця. Ах ти ж, холера! Скільки ж він вихлебтав тої «умбри»? Тепер не шукати зловмисників — тут би хлопця знайти, поки в ньому лишилася хоч би дрібка життєвої снаги!
Але відбиток лишився принаймні яскравий. Тут він проходив двічі — в бік Ринку і назад, тепер уже — до Замку-на-Скелі. Добре, тут не так і далеко. Слід іти. І то — мерщій.
Підзамча, під’їзд Замку, брама — відчинена, дивна річ! — подвір’я при капличці… Іще дві чи три купки золи, і червона мла, немов шумовиння, — ця сутичка, схоже, висмоктала з нього найбільше. Але де ж він тепер? Ані жаринки поза цим подвір’ям, значить, він повинен бути десь тут.
Але ні, ось іще сходи до каплички. Темно. Жодного просвітку.
Він обійшов тісну кімнату, ледь торкаючись пальцями стін. Згаслі свічки, тьмяні образи, щодалі густіші тіні… Якби хлопець справді був тут, то він би відчув — усім своїм клятим хижацьким чуттям живої душі поряд. Але ні, нікого, нікого тут нема.
Юр натрапив на нього, вже прямуючи до виходу, та і то, лише тому, що замало через нього не перечепився. Темна пляма, та й по тому. Невже він таки спізнився?
Він присів поряд, засвідчив пульс і подих — слабкі, але не в тім біда. Заплющивши ліве око, проквестор не побачив ані іскринки, а отже, Луччина аніма, так щедро розвіяна містом, уже йому не належить. Горган завмер на мить, намагаючись це усвідомити. Попри весь його досвід та фахову незворушність, якось усе це не вкладалося в голові. В хлопці було стільки жаги, стільки запалу, що, здавалося, ось-ось що-небудь займеться в його руках. Колись проквестор покликав його до контори саме за це — таким легше дається служба, та і решті легше ведеться поряд із ними. Навіть Юр, збайдужілий до всього на світі, почувався не те, щоби краще, але хоч би на крихту живіше.
Ну то що ж, він іще може повернути борги.
Зітхнувши, Юр сягнув за пазуху і видобув звідти нанизаний на шнурівку довгастий, наче крапля, червоний шкалик. Анімула. Чиясь, подарована йому, маленька душа. Її лишилося вже на денці, та на те, що він задумав, повинно вистачити.
Це пробудження нагадало йому ранки щойно по смерті батька — тоді, прокинувшись, він мовби з одної пітьми випадав у другу, й усвідомлення незворотності, пустки, збайдужіння спонукало скулитись у куточку, бажаючи пропасти зі світу. Ані брак освітлення, ані жорстке ложе нині не змусили його вчинити інакше, і він звично скрутився клубочком, тамуючи скавуління.
Зараз, проте, щось не вкладалось у скорботний загальник. Хтось був тут, поряд, і ця незбагненна присутність перешкоджала зосередитись на душевних муках. Лука спроквола розплющив око, та не відзначив там нічого втішного: лише темінь і її переливи — те саме назовні, що і всередині. Він тяжко зітхнув, замружуючись, і тут праворуч неначе щось ворухнулось.