— От скажи мені, сонце, — звернувся квестор до Мори, — з якого це дива людина молода й успішна, як не глянь, втрачає раптом життєві сили? Явір Шацький, відомий нам також як «танцюрист», ніколи не справляв на мене враження особи депресивної, схильної до всілякого там занепаду.
Мора поволі кивнула.
— Так… і не так. Ви знаєте, що потрібно, аби завоювати популярність? Він же викладався на сцені так, що його потім виносили… На минулорічному фестивалі, пам’ятаєте?
— Не те, щоб я ходив по вуличних фестивалях, — зневажливо мовив Фелікс, знаний у Магістраті сноб, — але нормальна людина себе до такого навряд чи доведе.
Горган значуще гмукнув.
— «Умбра»… — простогнала Мора. — Знову! От же ж холера…
Звісно, нема з чого тішитись. «Умбра» — це серйозно, це гірше навіть за дражливу міську раду. Цією гидотою труїлися молоді й багаті недоумки, які прагли всіляких там звершень. Адже в суміші з алкоголем, «умбра» вивільняла шалену енергію, необхідну якраз для залучення публічної підтримки. Єдине, чого недоумки не знали, це те, що «умбра» у великих кількостях виснажувала душу, перетворюючи своїх споживачів на передчасних клієнтів Магістрату. Недоумки не знали, певна річ, проте знали ті, хто продавав їм отруту. Мусили знати, отож чинили так цілком свідомо. Тому, власне, знайти джерело цього лиха було незмірно важливіше, аніж просто собі «прикандичити» танцюриста.
— Ми повинні взяти його без зайвого шуму… — замислено мовив Вітій. — Є ідеї?
— Глушник, — відказав кровожерний Юр.
Вітій пирхнув.
— Це ти так жартуєш?
— Ні. Але я тебе зрозумів. Нехай Фелікс збирає команду.
Квестор кивнув.
— Ти теж поїдеш. Про всяк випадок.
Мар’ян, схоже, тішився роллю конферансьє. Радо зустрівши нового рекрута, він провів його ритуальним колом навкруг контори, гордо потицяв пальцем у лихі пики злочинців, що прикрашали стіни, і зрештою, глянувши критично, вирішив:
— Треба вибрати тобі робоче місце.
Трохи заморочений, Лука розгублено зиркнув на три вільні від приватних речей столи.
— Дивись, — звелів Мар’ян. — Вибрати є з чого. Тут, попід стіночкою, сиділа Гала. Вона повісилась. Поряд — Юлій, він застрелився. А тут, коло вікна — Марек. Він стрибнув із ратушної вежі.
Лука звів на того зневірений погляд. Жартує? Але Мар’ян був цілковито серйозний.
— Оце такі у вас… соціальні гарантії? — обережно поцікавився Лука.
Мар’ян пирхнув.
— Ні, ну гаразд, я трохи прибрехав. Юлій і Гала просто потрапили в засідку. Він загинув, а вона… гм, більше в нас не працює. Але про Марека — чиста правда. Мотив нез’ясований, але, швидше за все, його доконали звіти з формулярами — а вони в нас кого хоч до краю доведуть.
Фелікс, який сидів поблизу, гортаючи місячник «Дракув культурний», зиркнув несхвально.
— Базіка ти, Мар’яне.
— Ну, — погодився той. — А що ти хочеш? Кожен раз панахиду справляти? Так доста вже, ні?
Фелікс лише скорботно хитнув головою, не потішивши товариша відповіддю. Мар’ян зітхнув, нараз посумнішавши.
— Ти цеє… будь-який вибирай. Однаково тут не засидишся. Хіба речі покласти, ну і папери заповнити вряди-годи…
Лука присів за стіл коло вікна. Звідти, крізь пасма всюдисущого туману, виднілися вогкі схили покрівель і примарна дзвіниця при королівськім замку. Якраз в ту мить повз вікно поторохкала кінна коляска, довершивши ілюзію занурення в минувшину.
— Я, мабуть, лишусь тут, коли ніхто не проти.
Мар’ян кивнув.
— Гаразд, тільки не дуже там розсідайся. Зараз, трохи звечоріє, — він зловісно притишив голос, — і ми з тобою рушимо на лови.
Лука знехотя відвернувся від вікна.
— Зачекай, Мар’яне… Я одного не збагну — як це ви потенційних… гм, клієнтів визначаєте? На око, чи що?
Мар’ян блимнув здивовано і зненацька зареготав. На Луччин подив посміхнувся навіть суворий Фелікс.
— Так тобі Мора нічого не розказала? — відсміявшись, мовив «конферансьє». — Ні? Ну тоді чекай, зараз я тобі розповім про наше «око»…
І — всупереч власній обіцянці, крутнувся і підстрибом подався з кімнати.
— Я щось не те сказав? — розгублено спитав Лука у Фелікса.
Той глузливо зиркнув з-за свого культурницького часопису.
— Та все те. Мар’ян просто ніяк не натішиться, що в нас з’явився новенький, та ще й одного з ним віку. Обридли ми йому, похмурі старці… ось він і скаче, наче дурник на патичку.
Лука мимохіть усміхнувся — так несподівано сполучалась іронія та тепла прихильність у голосі другого проквестора. Ніхто не говорив так про нього, Луку, навіть батько. Надто ж батько, коли вже на те.