Фелікс тяжко зітхнув.
— Отож-бо й воно… Ну, ходи.
Підвівшись, він взяв Клима під лікоть і рушив до виходу. На півдорозі обернувся і мовив до Мар’яна:
— Ти чув? Будьте на зв’язку.
Той поважно кивнув.
— Про що це вони? — не витримав Лука. — Що тут діється?
— Та нічого, — гордо усміхнувся той, — нормальна робота. Ти побачиш… Я так думаю, ми обоє з тобою дещо сьогодні побачимо. О першій. Ну а тим часом пішли погуляємо. Треба обновити твоє «око».
Лука кивнув, підводячись. Його трохи повело вбік від незвичної перспективи, але він зразу ж і виструнчився, розуміючи, що з «оком» треба якось жити. Хоча б до того моменту, коли доведеться знімати кляту лінзу — операція, про яку наразі думати не хотілося.
День видався складним; початок осені разом із перелітним студентством та засмаглими туристами щоразу приносив до міста нові нагоди та нові негаразди. Було складно і, менше з тим, цікаво. Правду каже чарівна Мора, мотивація — могутня сила, а його мотивація віднедавна не має собі рівні. Дарма, що провадити справу стає дедалі тяжче, дарма, що скорбота його ще не вичерпана… Ні, свою долю він не проміняв би на жодну іншу.
Нехай навіть вона передбачає марудний клопіт та головний біль. Як оце зараз.
Гість — кремезний, наче ведмідь, і такий же незграбний у своїй дорогій парі із блискітками запонок у манжетах (хто лише його надоумив?!) дивився невдоволено і трохи бентежно.
— Уклепався ваш протеже, Наглядачу. Казав я вам, зиску з нього жодного, а біди — не розгребеш.
— Та ну, Меценате, — всміхнувся Наглядач. — Так уже і жодного зиску?
— Та перепала дещиця, — вищирився гість.
— Авжеж…
Господар ковзнув неуважним поглядом по темних панелях шляхетного дерева.
— До того ж, — повагом мовив він, — я ще маю щодо нього деякі плани.
Відвідувач дратівливо ворухнувся у своєму кріслі.
— Ці мені ваші плани… Хіба не розумієте, що він може розповісти, потрапивши до рук Магістрату?
— Не думаю, що до того дійде, — примарно посміхнувся господар.
Гість стенув плечима, кинув невдоволено:
— Сподіваюсь, ви знаєте, що робите. Але з Магістратом треба вже щось вирішувати. Вони мені заважають.
Наглядач зупинив погляд на сповитому сутінками портреті на протилежній стіні. Миловида жінка в жалобному вбранні — скорботна й бездоганна…
— Ви навіть не уявляєте собі, — відказав Наглядач з раптовою наснагою, — як давно я мрію про це. Магістратові настане край, друже мій. Не сьогодні — так завтра. Не поспішайте. Не псуйте мені задоволення.
Мар’ян зупинився на Ринковій площі, нерішуче роззираючись.
Вечори стояли ще достатньо теплі, і хідники довкіл майдану були загачені столиками вуличних кав’ярень, за котрими туристи та інші нероби збавляли час у затишнім сяйві свічок. Вуличні музики грали на скрипках та кришталевих келихах, а мандрівне студентство, розсівшись просто на бруківці, медитувало під ритми тимпанів. Звичайний, знайомий Луці з дитинства, галас та юрмління здавалися нині притлумленими, ніби червона лінза змінила йому не лише бачення, але й слух, змусивши звуки пульсувати разом з багряним відсвітом сердець.
Луці здавалося, ніби він зазирає людям під шкіру, і від цієї несподіваної інтимності його трохи не млоїло.
Новий колега зиркнув на нього спочутливо.
— Зараз, чекай… От ніяк не можу вирішити, куди б це податися, — пожалівся він. — «Під золотим бараном» сьогодні презентація, «Під ящерами» — поетичний турнір…
Лука вражено блимнув.
— Поетичний турнір межи упирями?
— Упирями? A-а, це ти про inferi? Нормально, щось в цьому є… Тільки не так зразу. Просто на таких імпрезах збирається повно всякого творчого люду, серед котрих — як це Мора каже? — наша група ризику. Ну ти розумієш, з нетривкою психікою. Ми їх реєструємо, аби не проґавити потім. Раптом що.
— А як це ви їм діагноз ставите? Знов — на око?
— Ага… — усміхнувся Мар’ян. — Ходімо, мабуть, до наших поетів — там більше шансів щось таке перестріти. Ти як ставишся до поганих віршів? Переживеш? Фелікс туди не ходить, бо казиться так, що ледве дише…
— А що, неодмінно мусять бути погані?
Мар’ян гмукнув саркастично.
— Та тут така річ… Добрі читають в інших місцях. Але там все гаразд, здебільшого. Не тому, що таланту більше, а тому, що, як би це… більше визнання.
Лука кивнув. Це було йому рідне й знайоме: тато його часто лаяв критиків — катів-нелюдів без всякого розуміння, які не спішили визнавати його творчі здобутки.