— То ходім. Думаю, що переживу… Мені вже ніби не вперше.
Мар’ян кивнув і, обминувши ратушу, хлопці рушили до «Ящерів», півпідвального клубу, що принаджував публіку митецькими забавами для широкого загалу. В поетичнім турнірі, зокрема, міг взяти участь кожен охочий, подавши своє творіння на розгляд знуджених суддів та щедрих на оплески пияків-шанувальників.
Спустившись до клубу, хлопці знайшли собі тихий закуток, звідки добре було видно пурпуровий диван з бундючними суддями, подіум з мікрофоном та конкурсантів, що чекали на свій зоряний час. Турнір щойно почався, і дехто з відвідувачів намагався ще прислухатися до читців; з мікрофона линуло щось урочисте й незбагненне — то читав свої вірші нахабний молодик, або щось таке, вбраний в усе чорне, з нечесаними патлами та цигаркою в зубах. Тяжко було зрозуміти, про що мова — читець бубонів, наголошуючи на окремих лише драматичних зворотах, де йшлося про лайно, хтивих сучок та блювання. Лука скривився, починаючи розуміти, чому мудрий Фелікс уникає цього місця. Заплющивши око, проте, Лука переконався, що вогник читця горів яскраво і впевнено — поет, очевидячки, насолоджувався життям. Щойно він закінчив читати, публіка відгукнулася оплесками та схвальними погуками.
Наступною до мікрофона підійшла літня жінка, і Лука щиро здивувався, відзначивши таку послідовність. Жінка говорила тихо й невиразно, і публіка невдовзі забула про неї, надавши перевагу розмовам при склянці.
— Дивись, — прошепотів Мар’ян.
«Закриємо двері, мов ляду від гроба, нас тиша зігріє, відлюдна жалоба…» — тихо говорила жінка. Лука здригнувся: її вогник ледь світився, немовби присипаний попелом.
— От і маємо одну… — зітхнув Луччин колега. — Піду дізнаюся, хто вона. Їй, либонь, уже зовсім недовго лишилося.
Підвівшись, Мар’ян попрямував до котрогось із організаторів, який, кивнувши «ловцеві», взявся порпатись у паперах.
Лука ж тим часом продовжував блимати, сподіваючись, що помилився і лихові ще можна зарадити.
— Не плач, — щойно вернувшись, порадив Мар’ян, простягаючи серветку. — Лінза заскочить, тоді не витягнеш.
— Нічого я не плачу! — обурився Лука.
— Та що я, не розумію? — зітхнув той. — Сам, бувало…
Не дослухавши, Лука підхопився і рушив до жіночки, яка встигла вже сісти за столика коло вікна.
— Ви дозволите? — спитав він, а що жінка не відповіла, то сів без дозволу. — Знаєте, мене схвилювали ваші вірші. Гарні, тільки дуже сумні. Вам би, може, випити чогось чи на кіно веселе піти?
Жіночка звела на Луку світлий і якийсь ніби нетутешній погляд.
— Навіщо? — стиха спитала вона, і така остаточність була в тому слові, що хлопець миттєво відчув себе зайвим.
Не наважившись на подальші умовляння, він підвівся, вернувшись до Мар’яна.
— Ну, бачиш? — мовив той. — Їм уже нічого не цікаво. Inferi, вони інакші, войовничі… Тільки й те не від доброго життя.
Лука похмуро кивнув, щиросердо сподіваючись, що полювати йому доведеться бодай не за старими скорботними пані. Решту вечора він намагався навіть не дивитися на неї; на Луччине полегшення жіночка невдовзі підвелася та пішла.
По завершенні турніру Мар’ян хотів був зазирнути на сусідню презентацію, але щойно хлопці вийшли з «Ящерів», у його кишені зателенькав мобільний. Розмова була короткою, і по її завершенні Мар’ян кивнув Луці та стрімко розвернувся, прямуючи до Болотної брами.
— Куди це ми?
Мар’ян хитро вищирився.
— Буде тобі щастя — йдемо на упиря. Твій знайомець, до речі.
— Мій — хто? — скинувся Лука.
— Ти його бачив уже — тоді, на Кутній. Тепер будемо його брати, і начальство вимагає — неодмінно живим.
Мар’ян крокував швидко, аж Луці довелося його наздоганяти.
— Зачекай… — попросив Лука. — Я зараз, може, і дурне спитаю, але що з мене тепер користі? Мені ж навіть зброї не видали, та й, чесно кажучи, я не знаю ще, як і е-ее… за що тих упирів брати належить.
— Через те й ідемо, аби дізнався, — усміхнувся Мар’ян. — Треба, щоби ти побачив нашу роботу, щоб роздивився, як слід, одного зі справжніх inferi. Через «око», тямиш? А під руки не пхайся поки що… Так, постоїш збоку. Вважай, що купив квитка в партер.
Луку така роль не тішила — понад усе він не любив бути зайвим. Проте Мар’ян все ж таки мав рацію: не на муляжі ж картонному вивчати злочинців, та ще й таких хижих, як на те.
Швидко перетнувши спорожнілу Ринкову площу, хлопці вибрались на вулицю Святого Дорміана, простору і тиху о нічній порі. Лука знав, проте, — тиша ця позірна, і життя продовжує вирувати в численних генделиках, підвальних клубах та за припнутими фіранками старих будов. Мовби почувши його думки, Мар’ян попрямував до одного з відомих у місті вар’єте, відомих передусім заможною публікою та не цілком законними забавами. Звалося воно «Оркестрова яма», натякаючи буцімто на митецький вміст; у розмові, проте, назву скорочували до просто «Ями», обіцяючи радше брудоту та небезпеку. Тим-то вона, очевидячки, і вабила спраглих яскравого відпочинку.