Отже ж, торгові ряди… Їх було побудовано вже в п’ятнадцятому столітті, але вони дуже скоро згоріли… та тут все час від часу горіло — одні кажуть, прокляття Авеля Паленого, інші — недобросовісна конкуренція, ну але так чи інак, торгові ряди перебудували в шістнадцятому столітті. Тоді ж додали дах, аркаду і прикраси — от приміром, оці різні фігурки на даху. Що то за рила, питаєте? То не рила, шановні гості, то маскарони. І зображували вони, здебільшого, міських чільників. А що потворні такі — ну так всяка влада має властивість спотворювати, надто ж в очах простого люду. А ярмарки, до речі, тут і досі проводяться. Зокрема, на користь сиротинців, хворих там, студентів…
Що ви кажете? Спечно вам? Мої ж ви бідосі! Гаразд, давайте зробимо тут невеличку перерву. Купіть собі пива, абощо, бубликів з кмином. Вони тут у нас і справді чудові. Та і пиво… Власне, чому б і ні.
LAUDATIO. PARS III
— Досить!
— Що?
— Доста вже!
— Як?!
— Навушники скинь!
— Га?
Клим тицяв пальцем у вухо, кумедно напинаючи губи. Чути було погано, надто ж після притлумленого гуркоту пострілів. Врешті Лука здогадався, що від нього праглося, і здер з голови м’які подушечки навушників, розганяючи з-перед носа ясно-сизу хмару.
Клим тим часом тикнув пальцем у кнопочку, що підсувала мішень, та похмуро задивився в негусто подірявлений силует.
— Небагацько… — підсумував він. — Вухо… е-е, пахва, кишеня, знов кишеня… Ти що, грабувати кого надумав у такий цікавий спосіб?
Лука скривджено знизав плечима.
— А чого? Ну поцілив же! Он — піввуха нема. Ви ж кажете, байдуже куди!
Справді, зі слів старших колег виходило, що кулі досить було зачепити бодай край тіла inferi аби той розсипався на порох. Демонстрація цього твердження за участі Горгана та Шацького виявилася цілком на часі, дарма що відтоді почала вчащати до найхимерніших Луччиних кошмарів. Зокрема, йому ввижалося, як тато, обертаючись до нього, намагається щось сказати, але не встигає, бо якраз починає обсипатися додолу попелястими цівками. Але то таке, і справи не стосується.
Клим цикнув і глянув скоса.
— Воно, може, й байдуже, але дарма ти гадаєш, що зловмисник сумирно стоятиме, поки ти станеш в епічну позу і зготуєшся до бою… Та й не про кожну кулю мова.
Клим виклав на стійку дві коробочки з патронами — звичайні, схожі на ті, що ними невдатний учень пробивав мішеням вуха, та інші, з червоними мітками на денці. Витягти один з патронів, Лука пересвідчився, що за розміром та формою вони не відрізняються від звичного вже набою, проте куля мала підозрілий червонястий відтінок.
— Те саме, що й на лінзі? — припустив Лука.
Клим кивнув.
— Активний карбункул. Дорогий, як холера. Але дієвий. Ти й сам бачив.
— Ага, — пересмикнувся хлопець. — Бачив, хай йому трясця. Тільки не збагну, чого воно діє саме… так?
— Ну-у, ми тут філософію не розводимо, — магістратський упорядник замислено запустив долоню в кудлаті вихри. — Нам дали — ми стріляємо, розносить на порох — і слава Богу. Але ідея десь така: inferi — вони вже мертві, хай як, бува, гонор не гнуть. Їхні тіла повинні були згинути за дев’ять днів, як ти вже знаєш, а коли час мина, а вони й далі живуть, то в тілі накопичується така ніби руйнівна енергія — як у ядерній бомбі, тямиш? Активний карбункул, напилювання з якого міститься на оцих-от кулях, проникаючи до тіла, провокує реакцію. Торох! І — капці. Ефективне рішення, як на наші мізерні людські ресурси. То що, спробуєш іще?
Лука слухняно підніс зброю. Клим примружився до нього.
— Плечі підведи, лікті розверни! А руків’я ти як тримаєш?! Чого стис його, як ворожу горлянку?
— Та він же смикається! — поскаржився Лука. — Його відбоєм підкидає.
— Сам ти смикаєшся! — обурився вчитель. — Ясно тепер, чого куля іде навскоси. В тебе ж рука від натуги тремтить!
— Не тремтить!
— Тремтить, я ж бачу. Вихляє, як пес — хвостом. Відпусти його трохи, з долоні не вистрибне!
Відмучивши своє, Лука зрештою поклав більшість куль у «альфу», тобто десь більш-менш у центр паперової жертви. Втішений вчитель надавав учневі купу подальших настанов та домашніх завдань на зразок присідання, віджимання, а також хитрих навхресних кроків, махів та обертань, Що кумедно нагадували Луці перше та єдине його заняття в танцкласі, з якого він драпонув, приголомшений надмірною дівочою увагою.
— Слухайте, Климе, — мовив Лука, відстібаючи з пояса кобуру. — Ви обіцяли розповісти, що там у Гортана вийшло, ну, тоді, в підворітті — звідки в нього зброя в руці взялася, таке всяке…