— Є таке діло, — сумно кивнула Мора. — Хоч я і не збагну, чого він зі своїми сентиментами не вийде вже нарешті на пенсію. Уже ж усім зрозуміло — не тягне старий. Вигорів.
Вітій якось дивно блимнув на неї, мовби Мора сказала щось таке несподівано кумедне. Хоча нічого смішного тут нема Старий консуляр-супервізор, єдиний міський чільник, якому звітує Нічний Магістрат, опісля давньої особистої трагедії став недбалим та неврівноваженим, і працювати з ним тепер — суща мука.
— Вітій, а сам ти як почуваєшся? — примружилась Мора. — Я чудово розумію всі ризики нашої служби, але твій випадок… Я вже не знаю, що і думати.
Квестор сумно заусміхався.
— І що ж такого особливого ти угледіла в моєму побутовому алкоголізмі? До речі, не маєш нічого від голови?
Мора неуважно помацала кишені і дещо здивовано видобула на світ половинку шоколадки.
— Будеш?
— А давай, — вирішив квестор, — гірше точно не буде.
Мора помилувалася керівництвом, яке спритно розібрало шоколадку на шматочки та запхало двійко за щоку.
— Ну? Так що тебе дивує?
Молода жінка повагалася та, підбираючи слова, і собі взялася за солодке.
— Ти ж знаєш теорію, — нарешті зважилась вона. — Скорбота гоїться, стрес минає, обставини змінюються. Ти маєш нормальну здорову психіку… І не супереч, я своїх психів добре знаю, і ти на них не схожий аж ніяк… Так от, ти давно б уже мусив бути в нормі. Три роки минуло, хіба ні? Таким, як ти, і року достатньо, щоб оклигати. Я просто не розумію, що з тобою коїться.
Квестор опустив похмурий погляд у кавові надра. На очі йому впав сивий чубчик, і це було зворушливо і якось так… безпорадно, чи що.
— Моро, — стиха мовив він, не підводячи очей. — Не муч мене.
Вона гмукнула.
— Не буду. Якщо ти мені пообіцяєш…
Мора не встигла договорити, хоча Вітій і так зрозумів, про що мова. Адже не вперше вже вона просить його як не кинути, то бодай обмежити свої вечірні «запливи». Він здогадався, певна річ, от і зрадів, що вона не договорила. Причім, зрадів аж занадто, від чого навіть суворий проквестор, що якраз був відчинив двері до кабінету, дещо пригальмував.
— О, привіт, Юрчику! — підкинувся Вітій. — Будеш шоколадку?
Бідолашний Горган так і вкляк на порозі.
— Мені зайти пізніше?
— Та ні! — бадьоро виголосив квестор. — Заходь. Що там у тебе?
Юр глянув скоса на своє похмільне начальство, але вирішив не сперечатися. Виклав папку і спритненько вмостився у другому кріслі коло столу.
— Як ми й передбачали, — повідомив він. — Павліна Чарна добре знала покійника Шацького.
— Заручниця? — уточнила Мора.
Юр кивнув.
— Вона була його останньою пасією. Дівчина з багатої сім’ї — торгівля нерухомістю, фондові операції, тощо. Познайомилася з Шацьким у клубі; якийсь час він із нею зустрічався.
Вітій постукав пальцями по стільниці.
— Та-ак. Чи вона знала щось про Яворів клопіт з «умброю»?
Юр коротко знизав плечима.
— Мені вона цього не сказала.
— Тобі?! — ледь не вивалився з крісла Вітій. — З якого це дива ти вирішив її допитувати?
Проквестор зітхнув.
— Шафраник поводився неадекватно, не пускав до свідка нікого, вповноважених там чи ні. Клим не знав, що робити, і, як завжди в таких випадках, покликав мене.
— Це він перестарався, — насупився Вітій. — Однозначно. І як бідна дівчинка пережила твій візит?
— Погано, — зізнався Горган. — Кричала… ой, та ну. Другий раз нехай Мора з нею говорить.
Та глузливо пирхнула.
— А ти зразу не міг здогадатись, як вона на тебе відреагує?
Горган зиркнув спідлоба — холодно і непривітно, аж Мора здригнулась.
— Міг, — відказав той. — Але коли б я глянув на неї пізніше, уже б і сліду не лишилось.
— Сліду? — зацікавився квестор.
— Наслідки вживання «умбри», Вітію. Помірного, тож назавтра ніхто й не побачив би.
— Ага-а… — кивнув начальник. — Отже, знала…
— Імовірно, — погодився Горган. — Крім того, в її гнівних зойках мені почулося дещо нове. Вона стверджувала, що її коханий неодмінно повернеться по мою голову.
Мора та Вітій перезирнулися.
— Як це?
— Оце і я хотів би знати, — мовив проквестор. — Проте, як ви можете здогадатися, деталей я не почув.
Вітій замислено гмукнув.
— Ще щось?
— Все.
— Ну гаразд, — зітхнув Вітій. — Згадаєш щось, зразу мені кажи. А до Павліни тої більше не ходи, я тебе, як людину, прошу. Справді, нехай Мора поговорить, може, зойків буде менше, інформації — більше…