Сонце сьогодні немовби сказилося: воно сяяло гаряче й нещадно, розбиваючись на тисячі сліпучих уламків у вікнах, бризках фонтана, шпилях, окулярах та золотавих сурмах. Сонце немовби поклало собі за мету покарати того, хто зневажив ним, і Лука відчував себе покараним, мружачись та перечіпаючись зосліпу через приступки, ятки та чужі ноги. Треба ж таке — лише тиждень праці в Нічному Магістраті, і він уже забув, як виглядає сонце погідного дня. Низка світанків та смеркань та сон за щільно запнутими фіранками — ось, що він дістав в обмін на сонячні полудні. І хоч би сну того було вдосталь, але де там…
Позіхаючи, Лука роззирнувся. І за яким це лихом він попнувся на Ринкову площу? Ага, ну звісно, нагадати собі, на що схоже місто вдень. І хто ж мусив знати, що звична суботня прохідка обернеться ярмарковим натовпом, ятками з крамом, штовханням і галасом, а також дешевим вином і смаженим сиром?
Останні два чинники мали свої переваги, отож Лука вирішив компенсувати собі втрати від штурханини. Взявши фігурний, апетитно підсмажений кавалочок та пластиковий кухлик червоного, він вибрався на приступку ратуші, аби звідти дозвільно спозирати ярмаркові веселощі. Опісля нічного чергування в «голуб’ятні», посиденьки на сонечку та споглядання жвавої колотнечі виявилися несподівано приємними.
Поблизу була зібрана невеличка сцена, звідки линули танечні наспіви навперемін з офіційною балаканиною. З останньої випливало, що ярмарок має благодійний характер, і гроші, зібрані з нього, підуть у фонд підтримки сиротинців Замії Ольжич. Якась жіночка, ймовірно, сама панія Ольжич, говорила щось із дивовижним для її віку юнацьким запалом. Інтонації бадьорили, хоча до змісту, очевидячки, ніхто не дослухався.
— Слухай, брате, а де ти брав вино? — смикнув Луку хтось поряд.
Обернувшись, він зобачив худенького, але серйозно кудлатого молодика з гітарою та величезним наплічником. Лука показав йому зручний шлях до діжки, і невдовзі кудлатий повернувся з великим кухлем.
— А ти не знаєш, брате, де тут можна вписатися на ніч? — відсьорбнувши вина, безпосередньо поцікавився він.
— Ти звідки такий взявся? — усміхнувся Лука. — Вчитися приїхав?
Той заперечливо хитнув патлами і гордовито напнувся.
— Ні! Мене на фестиваль запросили!
— Який фестиваль? — насторожився Лука.
— Ну як же? Щорічний дракувський фестиваль Студентської Пісеньки! Я вийшов у фінал!
Фестиваль… о, боже, — подумав Лука, — оце Фелікс радітиме!
— То що, — торочив своєї фіналіст, — як на предмет вписатися?
— Тебе як звати? — зітхнув Лука.
— Франек.
— Мене — Лука. Значить ось що, Франек… За квартал звідси є недорогий хостел. А якщо зовсім немає грошей…
Новий знайомець енергійно закивав.
— Ну то… піди до Університету — онде, високий червоний дах, — тицьнув Лука рукою з кухлем. — До речі, вони закриваються скоро, так що ворушися… Скажеш, що ти — племінник покійного професора Веделя, і нехай тобі дадуть з цього приводу ліжко в гуртожитку.
— А цей професор, що, був там велике цабе?
— Ні, — зітхнув Лука. — Просто вони йому дечим завинили… Так що знайди кафедру філософії, либонь, щось із того й вийде.
Франек радісно підскочив, напинаючи пудового наплічника.
— Спробую! Ну, побіг! Дякую, брате!
— Ну, тоді вже кузеном клич, — підморгнув Лука.
Музика примружився, а здогадавшись, про що мова, весело реготнув і ляснув Луку по плечі. По чому і справді побіг, незважаючи на свої громіздкі бебехи — Лука й не знав, що таке можливо.
Зосередившись нарешті на вині та сирі, хлопець іще з півгодинки просидів попід ратушею, тішачи око народними гуляннями. Він уже був збирався йти, коли з кишені його куртки пролунав якийсь загадковий звук — на таке деренчання були спроможні хіба старезні телефонні автомати з іржавим дзвінком. Насилу згадавши, що нова робота поблагословила його мобільним, Лука видобув це диво ворожої техніки з кишені. Що ж це могло таке трапитися просто посеред глухої е-е… днини?
— Лука, — притишено мовив зі слухавки Мар’ян, — давай до нас.
— А що сталося?
— Нарада, — скорботно зітхнув співрозмовник.
— А я вам нащо? — здивувався Лука. Досі його на такі врочисті посиденьки ніхто не кликав.
— Шеф сказав, тебе це теж стосується, — відказав Мар’ян. — І припиняй комизитись. Мене он взагалі з ліжка підняли… — на другому боці розпачливо позіхнули. — Так що давай швиденько. На тебе чекаємо.
Лука гмукнув, ховаючи слухавку. Гарно і тепло було попід ратушею, і ось нате… Змовились вони там, чи що? Бурмочучи під носа тихі прокльони, хлопець попри те хвацько торував собі дорогу крізь велелюдне торжище. Щось у голосі Мар’яна, та і в самому неочікуваному виклику неабияк його збентежило. Ще б пак — з чого, питається, може сполошитися контора, яка по обіді робить з людини купку попелу, а, повечерявши, сторожує склепи? Не інакше як прищемили хвоста душогубам! От тільки Лука не знав — радіти з цього приводу чи, краще, не слід.