Лука стріпнувся — в цю мить, мовби у відповідь на заклик нахабного молодика, хтось подав йому повну чарку замість спорожнілого «плацебо». Це був незнайомий хлопцеві напій — димно-червоний, з якимись мовби навіть блискітками в глибині. Обернувшись, він зобачив, замість знайомої кельнерки, ту саму дивну дівулю, що говорила зі сторожею. Нині вона дивилася не вороже — але мовби чекально; на юнім, хоч і дико розфарбованім лиці, припорошена привітністю, малювалася зірка напруга.
Повагавшись, Лука взяв склянку.
— А воно не отруйне? — обережно поцікавився він.
— Зрештою — так, — криво всміхнулася дівчина. — Але ти стільки не вип’єш.
Хлопець відпив частунку. Це було смачно.
Лука глянув крізь чарку. Користуючись нагодою, примружив ліве око. І ледь не зойкнув. Дівчина світилася, наче смолоскип — гаряче, коли не сказати, люто.
— Чим завдячую? — спитав він, кивнувши на чарку.
— Своїй холерній привабливості, — відказала дівчина.
Це було жорстко. І глузливо. І розпачливо.
— Тобі що, допомога потрібна? — спитав Лука.
— Кепський з тебе ворожбит, — посміхнулась вона. — Мені не допомога потрібна. Мені потрібна правда. Будьмо.
Вона піднесла склянку з таким же, як у Луки, червонястим коктейлем.
Серце в Луки закалатало, причім він і сам не розумів, чому. Не злякала ж вона його — ні, це щось інше, щось таке неймовірно знайоме…
— Мене звати Тілія, — повідомила дівчина.
— Лука, — відказав він. — Ти працюєш у цьому клубі, еге ж?
Вона кивнула.
— Я — відомо, де працюю. А ти? Скажеш мені?
Лука завмер зі склянкою на півдорозі до шинкваса. Йому зненацька пересохло в роті. В голові зашуміло — чи то від випитого, чи хтозна від чого ще… І він збагнув, що не скаже. Просто не зможе сказати.
Тілія глузливо всміхнулась.
— Не можеш, е? То кому з нас потрібна допомога?
Зненацька вона підвелася, аби йти геть. Отак запросто. Збивши його з пантелику, нічого не пояснивши… Лука скочив зі стільця.
— Тіліє, стій! Та зачекай же! Чого ти хотіла?
Вона обернулася, вагаючись.
— Юна леді хотіла вже йти у своїх справах, чи не так?
Це було неймовірно — але за спиною Тілії намалювався раптом ніхто інший як проквестор Горган. Посеред розманіженого клубу він виглядав, наче кара божа, суворий та недоречний, втім, як і завжди. Що це він, стежить за мною? — обурено подумав Лука. В цьому було щось ненормальне.
Тілія, проте, не гаючи часу на сумніви, крутнулася, щоб зустріти проквесторів погляд. І тут Луччині поняття про ненормальність набули нових, не знаних доти глибин. Проквестор закляк з таким видом, мовби уздрів мерця. На якусь неймовірно коротку мить побожний острах зробив Горгана цілком схожим на живу людину, проте вже наступної миті мана минула. Проквестор блимнув і знову став собою.
— Не думай, що тобі вдасться мене налякати, — промовила Тілія тихо і люто. — Знайдуться ті, що віддячать тобі за неї. За них обох.
Вирікши свою злостиву погрозу, вона рушила геть, а проквестор легко вклонився, даючи дорогу.
— Що це було? — не витримав Лука. — Що це значить?
— Боюся, — спокійно промовив Горган, сідаючи поруч, — боюся, що юна леді винуватить мене у смерті своєї подружки, Павліни Чарної.
Щось, мабуть, зрушило у Луки в голові, а може, справа була у кількох келишках міцного питва, хто зна. Проте він зненацька наважився.
— А в неї є підстави так думати?
Проквестор кинув на нього погляд, який, за наявності бодай якихось емоцій на його лиці, можна було б назвати глузливим.
— Звісно, що є, — відказав він. — Проте, це не значить, що вона має рацію.
Якусь хвильку вони обоє мовчали. Проквестор спозирав Франека, який, користуючись перервою у виступі «Голіардів», намагався зав’язати з ними знайомство. Лука присоромлено дивився під ноги.
— Та це не значить також, що мене нема в чому винуватити, — зненацька тихо додав Горган.