О, тут вона поцілила в яблучко. Лука миттєво спохмурнів.
— Розповісти, може, і ні… Але ніхто не забороняє мені діяти відповідно до того, що я дізнаюся.
Тілія не могла не відзначити, як серйозно, вже майже на межі пафосу, заговорив її візаві. Це було навіть трохи кумедно.
— Діяти, еге? — тонко усміхнулася вона. — Значить, ти повідаєш мені про свої здобутки, висловлюючись, як би це… мовою тіла?
Вона ворухнула плечима, ілюструючи своє припущення. Хрести у вирізі дзеленькнули. Хлопець повів очима, як причарований, а тоді обсмикнувся, злодійкувато відвівши погляд. Тілія тихо пирхнула. Попри всі свої страшні таємниці, він був іще такий молоденький… Трохи старший за неї, але, як на цинічного вбивцю, йому бракувало того-таки вбивчого цинізму.
Можливо, йому й справді можна вірити. Це було б незле.
— Гаразд, я розкажу тобі дещо, — вона роззирнулася. — Але може вип’єш щось? Бо стоїмо коло бару, наче пришелепи.
— Ні, — швидко відказав Лука. — 3 мене вчорашнього стало.
Вона заусміхалася.
— А… Не слід було мішати «Placebo» з «Mania in vitro».
— «Манія у склянці»?
— Ага! — кивнула вона. — Той коктейль, яким я тебе пригостила.
— Логічно… — заусміхався він. — А я думаю, чого мені потім не спалося…
Тілія злостиво хихикнула.
— Ще не передумав мати зі мною справу?
Він хитнув головою, нині підкреслено нею милуючись.
— Гадаю, аби відповісти… мови тіла достатньо?
Тілія спалахнула. Молоденький, авжеж… Але швидко вчиться.
— Назарку, — гукнула вона до бармена… — а дай-но нам соку, будь ласка. Просто соку, ага!
Взявши склянки, Тілія спрямувала свого гостя до одної з порожніх ніш. Якщо вже говорити про серйозні речі, то не при шинквасі ж, де кожен п’яниця може до розмови пристати… Розташувавшись на м’якому диванчику, проте, Тілія знов завагалася. Страх не відпускав її відтоді, як загинула Павліна, беззахисна проти тієї збройної зграї… А вона ж лише хотіла допомогти Явору, і це природно… Та задля нього Тілія й сама… Ні, не думати про це!
— Той твій колега… — нарешті зважилась вона, — застрелив Павліну Чарну, бо вона знала, що той винен у смерті дочки одного з міських чільників. Явір був при тому і міг би це довести.
— Так… — Лука, примружившись, нахилився вперед. — Тобі відоме ім’я?
— Ні, — стиха мовила дівчина. — Я з Явором про це не говорила. А знаю лише те, що сказала мені Павліна: вони планували викрити його і засудити.
— Чекай… Це про якого власне мого колегу йдеться?
Тілія прикусила губу. Що ж, навряд чи вона скаже щось для нього нове.
— Про Юра Горгана, звісно.
Лука вп’явся в неї поглядом голодного вовкулаки.
— Авжеж… А звідки ти знаєш, що це саме він?
Тілія завагалася. Погляд її візаві, однак, містив передчуття перемоги — як і Яворів, у його останні дні. Схоже, що хлопець і справді не плекає добрих почуттів до того страховидла.
— Я була там… — майже нечутно відказала вона, — в «Ямі», коли Явір загинув. Я бачила… все.
Як і тоді, горло їй судомно стиснулося. Сік до речі якраз. Мудре було рішення — замовити питва… Відсьорбнувши, вона різко поставила склянку на столика, аж та жалібно дзенькнула. Занурена в свої потерпання, дівчина ледь не скинулася, відчувши доторк чужої руки. Хлопець на коротку мить накрив її долоню своєю. І було в тому русі щось таке правильне, що Тілія не зважилася відсмикнути руку.
— Нікому більше не кажи про це, — серйозно мовив Лука. — Невідомо, що саме знала Павліна, та я б тобі не радив це з’ясовувати самотужки. Краще вже я спробую за це взятися. А тим часом…
Він дістав з внутрішньої кишені свого піджака ручку і клаптик паперу.
— Тримай мій телефон. Раптом що… набери мене, гаразд?
Тілія взяла папірець. Навряд чи він отруйний або вибухає від доторку… Відчуття було втішне і трохи млосне: так хотілося повірити, і так страшно було це зробити…
— Добре, дзвонитиму… — насилу проказала вона, — раптом що.
Він посміхнувся несподівано несміливо.
— Та і так просто, теж дзвони.
Тілія хлюпнула носом. Хотілося плакати. Невідомо чому.
Мора хвацько піднесла трубку службового телефону, урвавши томливе, наче сирена, теленькання.
— Так, пане Домбрович… Так, звісно, зараз відправлю когось…
Погляд її метнувся кімнатою, виглядаючи щасливця, і Лука несамохіть пригнувся, ніби це справді могло зарадити. Морині очі спинилася на ньому і суворо примружились.
— Кажіть адресу… угу, так…
Лука тяжко зітхнув. Уже радше б йому піти в обхід, аніж пакувати безпорадних moribundi. А все ж не відкрутишся: Фелікс із Мар’яном рушили «на лови», Горган із Климом штурмують твердиню Шафраника на предмет якихось там вибухових прикмет, Ювен у «голуб’ятні», тож нема на кого це щастя перевісити.