— Лука, ану ходь сюди! — гукнула Мора.
Той звівся і приречено поплентався до її столу.
— Ти вже здогадався про що мова, так? — ствердно мовила вона. — Треба підібрати одного з наших клієнтів…
Вона зиркнула на папірець з адресою.
— У Платанах. Це тут, недалечко, коло Духовної Академії, — вона завагалася. — На… е… на лавці там. Ну, гадаю, знайдете.
— «Знайдете»? — здивувався Лука. — А хто ще зі мною?
— А ти думав клієнта в обіймах донести? — пирхнула вона. — Мар’ян в обході… Ану, чекай, зараз я Велька з крипти викличу.
Лука мимохіть гигикнув, і Мора кинула на нього несхвальний погляд. Але ж справді — «викликати з крипти» звучить промовисто. Нібито упиря якого… оце Велько посміється!
Але той не сміявся. Як і всякий упир, він не любив, коли його «викликають». До завдання, проте, він поставився філософськи і лише різко махнув головою — аж хвіст його майнув, наче чорний вимпел — запрошуючи колегу на шпацир.
«Службова підвода» терпляче чекала на них коло архіву, так само заклично сяючи лицарями та веселками. Теззі Велько звично поліз на водійське крісло, а Лука стрибнув на сусіднє. На місто щойно зійшли сутінки, разом з відчутною уже холоднечею, примноженою ще й дошкульним вітром, отож залишалося хіба тішитися, що не йому сьогодні випало блукати містом. Не кажучи вже про того, кого належить їм підібрати десь там на лавці.
Велько акуратно розвернув машину і рушив у бік Підзамчої. Щойно вони проминули мури, і дорога стала ширшою за котячу лазівку, Теззі глипнув на колегу примружено.
— Ну то як тобі в нас ведеться? — світським тоном поцікавився він. — Мерці не турбують?
Лука гмукнув.
— Який власне різновид ви маєте на увазі?
Велько вдоволено заусміхався.
— Оце ти гарно спостеріг. Значить, звикаєш. Це добре.
Тут він кинув на Луку дивний такий, тривалий та непроникний погляд.
— Добре, бо… ти ж знаєш, звідки походить наша служба? Передусім, ми з тобою — трунарі. Лібітінарії.
— Хто? — скинувся Лука. Цього слова він раніше не чув.
— А-а-а… — кивнув Теззі, спиняючи машину, — тобі не розказали. Але нічого. Ну все, вилазь.
Лука розгублено роззирнувся.
— Приїхали, — пояснив архіваріус. — Ондечки — Академія. А он, коли не помиляюся, Домбрович зі свитою.
Справді, коло лавки неподалік стояв поважний бородатий дядечко в довгому пальті, поряд з яким тупцяло двоє полісменів. Лука зразу ж впізнав бороданя — це ж він-бо колись забрав з дому його батька. Магістратський медик майже не змінився відтоді, і Лука мусив похапцем гамувати прикрі та недоречні нині спогади.
На лавці ж, власне, лежав класичний міський безпритульник, на якого Лука й уваги не звернув би за інших обставин. Нині, проте, він глянув уважніше, відзначаючи незвичну, нехай навіть нужденну, охайність мешканця лави. Він був старий, але поголений акуратно й відносно недавно. Примруживши око, Лука журливо засвідчив — жодного відруху світла.
— Левко Дваржек, — повідомив доктор, кидаючи Велькові «бомжеву» пенсійну картку.
— Рідних повідомили? — поцікавився архіваріус.
— Та то такі рідні, — гмукнув один з полісменів. — Власна дочка виставила його з хати. В неї чоловік — брокер, старими квартирами опікується, от вони, схоже, і надумали звільнити цінне помешкання.
Архіваріус несхвально цикнув.
— Чи не псяче життя? — зітхнувши, мовив він. — Але нема ради… Ми відвеземо його до лікарні на Веженці, коли ніхто не має заперечень.
Ніхто їх і не мав. Лука допоміг влаштувати вигнанця до фургона, де для цих потреб була передбачена м’яка відкидна лава з ремінням: дарма, що «клієнт» навряд чи відчував якийсь дискомфорт, жбурляти його, наче вантаж, ніхто не намірявся.
Нарешті Велько завів машину, і Лука з полегшенням стрибнув досередини, ховаючись від посмиків вітру та примруженого погляду Домбровича, який, очевидячки, намагався згадати, де ж це він його бачив. Тлумачити його здогади в хлопця не було нині жодного бажання.
Втім, химерний водій-архіваріус теж не навіював душевного спокою. Як от з таким працювати, коли він лише й чекає, аби ошелешити товариша як не згадкою про некрофілію, так повідомленням про кар’єрні перспективи в якості трунаря? Велько, ніби здогадуючись про потерпання колеги, метнув на нього глузливий погляд.