— Ну… марганцівка, зеленка, йод… — теленькаючи скельцями, повідомив господар.
— Здається, не до вибору тут, — комічно зітхнув архіваріус. — Давай зеленки!
Лука труснув головою, наче відганяючи ману, та приєднався до колег, що влаштувалися вже довкіл малесенького столика, освітленого лампою-моргавкою. Хлопцеві сідала не лишилося, тож довелося вмоститися просто на лікарняну шафку — бодай вона не хиталася, як Вельків кульгавий стілець.
У склянці, яка дивним чином нагадувала пробірку, справді виявилася підозріло зелена рідина. Лука нюхнув її вміст — і ледь не закашлявся.
— Добра, еге ж? — гордовито спитав господар, — Справжня зеленка, а не якась там дешева закалатанка!
Велько пирснув, спостерігши Луччину ошелешену міну.
— Та пий, дурню. Це абсент. А Ювен у нас — найкращий учень «старшого по небилицях».
Сторожа колумбарію та сторожа крипти, перезирнувшись, зареготали. Лука надпив частунку — а нічогенька зеленка!
— Ну то… — відсміявшись, мовив Ювен, — що в тебе була за теорія?
— Гмм… — Велько покатав пробірку межи долонями, гарячково метикуючи. — А от говорили ми якраз про твої тут обов’язки. Чи усвідомлюєш ти, що в твоїй особі втілилася тисячолітня традиція?
— Яка з них? — байдуже спитав Ювен, розглядаючи вміст своєї склянки.
— Та ж «сидіння при мерці», — пояснив архіваріус.
— А-а-а… — відказав сторожа. — Ця традиція.
Лука мимохіть зацікавився.
— А для чого вона? Ну, окрім як, хіба, для передчасної сивини…
— От-от, для чого? — підхопив сторожа. — Завжди хотів знати.
Велько зітхнув.
— Невігластво й недбалість… — буркнув він. — Все як завжди. Ну то слухайте. За часів наших славних предків спостереження за мертвим тілом було цілком обґрунтованим: тодішні лікарі не могли знати, з ким вони мають до діла — з мертвим чи з moribundi. Бувало так, що через пошкодження лараріуму — жертовника ларів — котрийсь із них міг втілитися в moribundi, перетворюючи його на одержимця. Був собі сумирний мрець — і от, раптом, спраглий крові larvati. Мало сенс, отож, завчасно відстежити це перевтілення… Але з розвитком медицини таких випадків поменшало, і зрештою всі й забули, для чого було запроваджено цю славну традицію.
— Чекайте, — насупився Лука, — а чого ж тоді було просто не спалити тіло одразу ж?
— Намагалися одразу ж, — кивнув Велько, — лише не завжди виходило — іноді потрібен був час, аби облаштувати церемонію. Чи там ще щось…
Ювен пірнув до шафки за новою порцією трунку.
— Це все гарно, — виринувши звідти з поживою, промовив він, — тільки ж ми чудово знаємо, хто в нас тут спочиває… І вся ця героїчна минувшина перетворюється на нудне сторожування… Не те, щоби я скаржився, але… але скаржусь.
Ювен хильнув те, що націдив був із шафки — марганцівки, можливо, чи там, фізрозчину…
— Та не кажи, — промимрив Велько. — Такого давно не траплялося, певна річ, лише… Ти ж знаєш, що в місті завівся larvati, Ювене?
— Ну! — кивнув той. — А я тут до чого?
— Larvati робляться з moribundi, так? — похмуро пояснив архіваріус. — А в тебе тут їх ціла купа. Так що ти цеє… прислухайся.
Ювен повільно обернувся до входу в «голуб’ятню». Тоді гмукнув, намацав під білим халатом кобуру та прилаштував її зручніше до руки.
Вечір направду видався буремним: за вікном нуртувало люте вариво дощу і вітру, батожачи шиби та запускаючи в дім посмики протягу, аж танцювали вогники свічок на столі та при скорботнім портреті.
Гість незатишно повів плечима, кивнувши на свічки.
— Навіщо це?
Наглядач зиркнув на нього понад келишком бренді.
— Запаленням свічки вшановують мертвих… — мрійливо повідомив він. — Не знаю, як вас, а мене це налаштовує на робочий лад.
Гість кинув на господаря лютий погляд.
— Мені вже ваша романтика всі печінки проїла! Ви про це знаєте?
Наглядач усміхнувся лагідно, відставляючи келишок.
— Аякже. Однак, давайте до справи, все ж таки. Я хотів би повернутися до вибуху в аптеці…
Гість закотив очі.
— Та знаю, знаю: гучно, брудно, безладно. Але ж хіба ми не про це домовлялися?
Наглядач скорботно хитнув головою.
— Ви мене знову не слухаєте. Не про гучність мова. Про виконання інструкцій. Через недбалі дії ваших… гм, співробітників втрачено цінне обладнання, до того ж, залишки можуть викликати підозри у людей обізнаних…
Гість нахабно пирхнув, зручніше всідаючись у глибокому кріслі.
— Це ж ваші проблеми, хіба ні? Обізнані люди, себто?
Господар кинув на нього пильний погляд.