— Та ні, не забув. Буркот каже, що той кілька літ тому писав тексти для студентських гуртів…
— Горгона?! — вилупив очі Лука. — Та ну! Маячня!
Франек подумав, чи не варто йому образитись. Але наразі не знайшов підстав.
— Це ти ще справжніх бардів не бачив, — пирхнув він. — Ото страшні, хоч псів ганяй!
Розгублено блимнувши очима, Лука зненацька зареготав. «Ага-а-а, капці псам…» — простогнав він, витираючи сльози.
Франек хотів був розпитати, що ж це викликало такий сплеск позитиву, аж раптом нестямно, як на сполох, задзеленькав Луччин телефон. Хлопець, все іще підхихикуючи, відповів на дзвінок, і тут-таки його нібито вапном обілляли — так блискавично всяка барва пропала з Луччиного лиця. Вислухавши сповіщення, він кинув на гостя страшнувато-нетутешній погляд.
— Франеку, — хрипко мовив він, — геть звідси. Зараз. Кинеш ключа до поштової скриньки.
По тому він чкурнув до кімнати по своє приладдя, і за мить за ним лунко гупнули вхідні двері.
Франек роззирнувся, чи не вперше відчуваючи, як його, наче протяг, пробирає некликана паніка. Додому, справді. Саме час.
«На лікарню здійснено напад», — повідомила Мора, наказавши Луці негайно прибути до контори. Уже біжачи до Магістрату, Лука набрав її, перепитавши, чи не варто йому все ж таки їхати до Веженця. «Не варто, — сомнамбулічним якимось голосом відказала вона. — Там уже нічим не зарадиш».
Нічим. Не. Зарадиш. Є такі слова, від яких стигне поза шкірою і підгинаються ноги, тож Лука гнав містом без передиху, не дозволяючи собі зупинитися. Дорога виринала уривками: трамвайне торохкання і скрегіт гальм, гомін люду на площі і люта лайка в спину, волога бруківка та липкий прілий туман… І нарешті — рипкі дерев'яні сходи і знайомий дух контори, незвично порожньої о цій порі.
Мора походжала з кутка в куток із таким заповзяттям, що здавалося, іще крок — і вона скочить на стіну та промчить стелею. Втім, щойно захеканий Лука залетів до кімнати, вона спинилася та пропекла його запаленим поглядом.
— Ну? Що сталося? — видихнув він, падаючи на найближчого стільця.
Молода жінка нервово відкинула з очей чорну гривку і прип’ялася до підвіконня.
— Виглядає так, що комусь був потрібен Закревський — ну, пам’ятаєш, ведучий, котрого наші запроторили до «голуб’ятні»… Напад був цілком дикунський — вони розстріляли охорону, видерлись нагору… Але Ювен відбився би… та хто ж міг на таке сподіватися… — Мора зневірено хитнула головою, — Закревський, дарма що moribundi, раптом встав і почав стріляти… зброя в нього була бозна-звідки, але була…
Мора обхопила скроні долонями.
— Нічого не розумію… маячня якась…
Гримнувши дверима, до кімнати зазирнув лихий, наче буремна ніч, Тезаурус Велько.
— Я до Веженця, — похмуро кинув він.
— Теззі, — скинулась Мора, — нащо? Там і так наші всі…
Завжди привітний, нині Велько кинув на неї такий скажений погляд, що аж Мора відступила на крок.
— Тобі справді не слід… — тихенько почала вона, та архіваріус не спинився послухати. За мить гуркнули двері, і Мора знічено опустила плечі.
— Вони ж з Ювеном товаришували, — схлипнула вона. — Ну як же так…
Лука похолов.
— А що Ювен?
Мора жалібно зиркнула на нього, обійнявши себе за плечі.
— Я… не знаю, Лука. Вітій не сказав мені, але те, як він не сказав… Словом, я би не тішила себе надією.
Впевнена і сильна, вона виглядала нині так, немов сама потребувала розради, і це налякало хлопця чи не найбільш. Втім, жінка швидко опанувала себе і спромоглася навіть на болісний усміх.
— Ти мав рацію, Лука, щодо Павла Закревського. А ми — зневажили загрозою…
Хлопець поволі розтиснув пальці, якими він, виявляється, до болю вп’явся у власне коліно.
— Коли я правильно розумію, такого не траплялося донині?
Мора рвучко кивнула.
— Не траплялося. Moribundi міг би повернутися до життя, коли б його змусили зловити останній подих іншого, перетворивши таким чином на inferi… Це цілком можливо здійснити — саме так, схоже, й спорядив собі армію наш нинішній противник. Можливо — але ж не в «голуб’ятні»! Не тихцем!
— А якщо, — швидко метикував Лука, — якщо inferi можуть жити, маючи при собі анімулу, то, може, і moribundi — теж?
Мора примружилась.
— Це — варіант. Але ми точно знаємо, що, як Закревського привезли, ніякої анімули на ньому не було. Ти ж і сам був у «голуб’ятні» — хіба бачив там хоч відсвіт? Анімула ж світитиметься, як звичайний людський «вогник».
Лука насупився. Справді, «колумбарій», бачений крізь лінзу, був тоді непроникно темним.