— А це значить, — провадила Мора, — значить, хтось…
— Хтось проніс анімулу до лікарні! — підхопив Лука. — Разом зі зброєю, коли вже на те…
Вони наполохано перезирнулись.
— Зловмисник і досі може бути серед лікарняної обслуги, — мовила Мора, шарпнувшись по телефон, який, у відповідь на поквапний рух, заледве не вискочив з кишені. — Треба попередити Вітія!
Збігла хвилина, друга… Телефон квестора уперто німував.
Мора стисла губи і стрімко підвелася.
— Я їду.
— Моро, може, краще я? — визвався хлопець.
— Сиди тут, — кинула вона, перед тим, як зірватися на біг так само поривно, як щойно до того — магістратський архіваріус.
Не встигши і слова мовити, Лука лишився в конторі один. І вже наступної миті він збагнув, що все це вкрай неправильно.
Він не зміг би обґрунтовано пояснити, що саме його непокоїть, проте порожнє помешкання Магістрату зненацька здалося йому не просто незатишним, але доцільним у своїм незатишку — мовби щось нехороше, заклякле під шаром тиньку, тільки й чекало, поки всі розбіжаться, залишивши хлопця на самоті.
Лука гмукнув скептично, підштрикуючи насмішкою власну хоробрість. Певна річ — заради нього все це й планувалося, аби звести його, сердешного, зі світу… Втім, визнав хлопець, у нього нині є всі підстави для страху: люди вже почали вмирати, а значить його весела забава в «сторожу над сторожею» припинила бути забавою.
У що ж він уклепався, хто би йому пояснив? Єдине, в чому Лука був нині певен, це те, що навіть тепер — надто тепер — він не зможе полишити Магістрат, якщо, певна річ, він не хоче остаточно упевнитись у власній нікчемності.
Силувано мугикаючи щось — аби лишень чути в конторі живий голос — він попрямував до кухні робити собі чаю або ж, як пощастить, знайти щось міцніше й доречніше в цю недобру годину.
Із міцнішого були тільки жалюгідні рештки бренді, на яке в хлопця не піднялася рука; чаю проте було повно, і, вимкнувши чайник, Лука неуважно кинув до горнятка щось із Мориного духмяного скарбу. Зненацька звідкілясь ізнизу на межі чуття тихо шурхнуло, мовби від раптового посмику вітру. Хлопець здригнувся, і свіжий окріп задзюркотів стільницею. Це просто вітер, запевняв він себе… звичайнісінький протяг…
Проте звук повторився, довершившись цього разу тихим гупанням, наче хтось недбало перекинув був за стіною стільця. Холодна хвиля стрімко розійшлася Луччиною шкірою, здибивши волосся на загривку. Він змусив себе обережно відставити чайник, аби затим судомно вчепитися за руків’я зброї.
Секунди скрапували разом з розлитим чаєм, а нічого не відбувалося — тобто, радше, більше нічого не було чути. Лука затримав подих, аби вгамувати ляк; можливо, справді, вітер гупнув дверима, абощо… Можливо — проте він у це не вірив. Щось тут не трималося купи, і хлопець знав напевне, що не матиме спокою, доки не дізнається, що сталося. Лука ковтнув схололу слину; перевірити — це значить, спуститися зараз вниз і… До біса, не сидіти ж тут до скону, тремтячи від кожного звуку!
Лука повільно видихнув, досилаючи набій та прилаштовуючи зброю щільніше до руки. Тоді, зважившись нарешті, він рушив у бік сходів, крокуючи тихцем та обережно роззираючись навсібіч.
Вже на сходовому майданчику хлопця наздогнала приголомшлива згадка — він же не один у будинку! При вході містилася конторка охоронця, ну і природно, сам звитяжний страж, чи то Ромко, чи Влодко — Лука ніяк не міг затямити — літній уже дядечко, який, втім, знав якісь там бійцівські штучки і деколи гідно змагався із Климом у тирі. Згадка ця ледве не змусила Луку повернутись — що подумає охоронець, коли хлопець вискочить на нього з пістолетом напереваги та волоссям сторч? Затим, однак, Лука вирішив все ж таки не спинятись — бо, попри нові обставини, бентега не пропала — хіба зброю він про всяк випадок опустив трохи нижче, аби не лякати, бодай, неготових до такого видовища людей.
Ще кілька кроків, і Лука спинився на найнижчій сходинці. Щось було не так… ну звісно ж, охоронця нема на його звичному місці! Лише видно за конторкою край перекинутого стільця і… і… Лука задихнувся, відчуваючи, що серце знов починає сполошено калатати. Опріч стільця було видно скорчену долоню і темну, масну мовби пляму, що спроквола спливала на чорно-білу шахівницю підлоги.
Відчуття нереальності — таке точно, як тоді, на Риторики — знову відвідало магістратського інтерна, проте нині йому вдалося скоріше вгамувати млосну круговерть. Нападник десь тут, недалеко, і бовваніти на сходах — аж ніяк не найкраща думка… Лука, пригнувшись, швидко стрибнув до конторки… Охоронець — ну, мертвий, жодних сумнівів, але ж хто і чому…