Лука радо кивнув, погоджуючись. Справді, щодо Платанів вона мала цілковиту рацію — йому і самому часами ставало трохи лячно на цих мерхлих, сповитих туманом алеях. Ні, ліхтарі тут були, однак вони губилися межи гіллям старих дерев, а за склепінням їхніх крислатих крон часом годі було розгледіти небо. Зараз, проте, Луці не йшлося про страх — поряд була дівчина, гарна, зухвала, в тісних червоних штанцях… словом, Луччина увага була задіяна деінде.
— Слухай-но, — блимнувши лукаво, мовила вона, — а чому тобі заборонили, ну… зі мною бачитись?
Лука повагався.
— Це мотивували тим, — наважився хлопець, — що спілкування з тобою може становити небезпеку.
— Ха! — задерла носа Тілія. — Я така!
— Ні, ну в сенсі, ти зустрічалася зі злочинцем, і…
— Що?! — підкинулась дівчина, спиняючись.
Лука зіщулився подумки, спізніло збагнувши, що бевкнув щось геть зайве. Тілія стояла, зчепивши кулачки, і примарне світло Платанів мріло в її лютому погляді.
— Тіліє, вибач! — заметушився Лука. — Я не те хотів сказати…
— П-погань! — плюнула вона. — Геть з дороги!
Дівчина крутнулася і рушила у зворотній бік, злісно стукочучи підборами.
— Та чекай! — розпачливо гукнув Лука, вже й не сподіваючись на успіх.
А втім, його прохання зненацька було задоволене. Тілія спинилася. Правда — за мить відзначив хлопець — зовсім з іншої причини. На алею перед дівчиною ступили двоє, чия стрімка та недбала хода свідчила про наміри, відмінні від, скажімо, бажання спитати дорогу чи дізнатися точний час.
— Привіт, гарнюня, — мовив один зі стрічних, сяйнувши тонким лезом з рукава. — Пощастило тобі сьогодні…
Не завдавши собі клопоту добре розважити, Лука розстебнув куртку і за два кроки наздогнав втікачку.
— Хе! — глузливо пирхнув власник ножа, ступаючи ближче. — Гарнюня має манюнього друга!
Швидким та невловним рухом ніж піднісся аж до лиця дівчини.
— Та він не буде втручатися, — промовив нападник, — коли хоче, щоб його дівчинка вернулася цілою і хе-хе… неушкодженою. Так же, Генку?
Товариш ножевласника схопив Тілію за руку. Тої ж миті Лука відчув — як тоді, на горищі — штурхан нутряної, стихійної люті, і руки почали діяти самі, не консультуючись із головою. Він майже не помітив, як вихопив зброю та, смикнувши затвор, зготувався стріляти. В голові, тьмарячи слух та бачення, клубочіла темна імла, а палець на гашетці майже одразу ж звело судомою.
Лука повів цівкою від одного нападника до другого, і погляди, котрими ці двоє, закляклі, провели зброю, скликали крижану блискавицю вздовж Луччиного хребта. Утриматись від пострілу було… нелегко.
— Вам краще… забратися звідси, — хрипко промовив хлопець.
Схоже, це прозвучало переконливо. Нападники відступили, спершу задкуючи, а тоді, розвернувшись, заледве не бігцем.
Аж тоді хлопець дозволив собі видихнути. Нищівний шал — неквапно — відступав.
— Лука… — прошаруділо поряд. — Опусти ту… річ.
Тілія… ага, так, авжеж. І чого це пістолет досі в руках? Просто дивина. Лука обережно, наче непевний у своїх рухах пияк, накинув запобіжник та повернув зброю на місце.
І лише глянувши на зблідлу, приголомшену дівчину, він збагнув, що його трусить, як у гарячці.
— Здається, — ковтнувши слину, промовила вона, — тобі… е… нам з тобою не завадить випити.
Лука кивнув.
— Але ж де о такій годині?..
Дівчина глузливо пирхнула, тоді розкрила сумочку і дістала звідти сталеву фляжку. Кивнула на порожню лаву неподалік. Зараз чомусь жоден з них не думав про нападників чи грабіжників, чи інші загрози Платанів. Треба було сісти, треба було хильнути міцного, і ніщо в світі не могло цьому завадити.
Кілька хвилин вони збавили у мовчанці, просто передаючи фляжку один одному. Тілія не витримала першою.
— Слухай, у тебе таке було лице, я сама заледве не вс… коротше, нашугалася, дай боже.
— Таке — яке? — буркнув хлопець.
— Ну, наче в маніяка якого. Ніби ти не тямив, що робиш.
Лука зробив довгий, спраглий ковток.
— Ага. Десь так.
Тілія зміряла його бентежним поглядом.
— Але тобі вже краще?
— Угу.
Вона злісно чмихнула і відібрала в нього фляжку.
— Ти розумієш, у мене вчора був поганий день… ніч, — спробував пояснити Лука. — А тут оця босота… Ну — що?
Тілія дивилася на нього якось так… Мовби причарована якимось жахіттям.
— Чому ти назвав Явора злочинцем?
Лука аж гикнув з несподіванки.
— Я сам це бачив, — мовив він. — Правду кажучи, мене просто там і вивернуло. Це… це була молода жінка… Її звали Анна-Марія.