Дивовижно, але він так і не сказав, що саме він побачив тоді, на Кутній. Проте, здається, Тілія здогадалась.
— Не вірю… — прошепотіла вона.
— Ну, не хочеш, не вір, — зітхнув Лука. — Але дай мені ще отого свого шмурдяка.
— Це текіла.
— Абощо.
Зрештою, він все ж таки відпровадив її до зупинки. Далі їхати йому Тілія не дозволила. Однак наостанку, шморгнувши, вручила йому свою візитку.
— Не стій більше під вікном, гаразд? Бо хто зна, що люди подумають.
— Подумають, що ти маєш друга-маніяка, — підхопив Лука, — і будуть ставитися до тебе з належною повагою.
Тілія кволо усміхнулась.
— Уже радше з побожним страхом, — мовила вона, застрибуючи на підніжку трамвая.
— Другий раз текіла з мене, — гукнув він навздогін.
Тілія відмахнулася, та не так, щоб аж надто категорично.
Лука мимохіть заусміхався. Нарешті щось бодай, але повертає на лад.
Останнім часом офіс Магістрату, відзначила Мора, став нагадувати почекальню реанімації: всюди, де не глянь, сновигають змарнілі зайди, завчасно засмучені в чеканні поганих новин. Їй і самій робота не давалася, а все через безсоння, спричинене ретельним копирсанням у скалках та клаптях власних думок. Її мордувала підозра, що вони не зауважили щось важливе, якусь дрібну деталь, яка би надала бодай якого сенсу страховиддю останніх днів. Минулого разу це їм вдалося… Три, так, майже три роки тому теж здавалося, що справа зайшла в безвихідь, але Вітій тоді винайшов спосіб, геніально непорядний спосіб, і питання розв’язалося напрочуд швидко.
Зараз, однак… Вітій, здається, просто не годен дати собі раду. Якась лиха біда точить його зсередини, і їй, Морі, ніяк не вдається виманити її назовні. Лише сьогодні він знов приплівся з важкою головою і досі з кабінету не потикався. Мора не знала, як йому допомогти, і від цього якось несподівано щемило серце.
Гуркнули двері. Ага, це Мар’ян вернувся з «голуб’ятні». На вигляд — геть хворий. Чи, може, теж набрався знаменитої Ювенової зеленки? Мора подумки застогнала. Згадана реанімація неухильно оберталася на витверезник… Вітієві час уже наважитися на якісь дії — і байдуже, плідні чи ні, — інакше Магістрат зіп’ється усім дружнім колективом, і цього разу Мора таки складе колегам компанію.
О, а це ще хто? Лука — але що це з ним? Хлопець виглядав так, мовби теж поснідав медичним спиртом, та принаймні в приязному товаристві. Він фактично навіть усміхався, і від цього несподіваного видовища Морі війнуло сновидчим абсурдом.
Хлопець спинився неподалік і зиркнув непевно.
— Моро, а скажіть, коли хочеться когось прикандичити, це нормально?
Ні, точно набрався. І що за біда!
— Нормально-нормально, — замість неї відповів Мар’ян. — Ненормально, це коли ти, голий, біжиш вулицями і співаєш державного гімна. А вбити когось — це пересічне людське бажання. Я от постійно про це думаю.
— Але ж ти, я сподіваюся, — спромоглася Мора, — тримаєш себе в руках?
— Я стараюся, — якось дивно шморгнув Лука, — бо ж хіба на цій службі платять наднормові?
Мар’ян зареготав. Лука, схлипуючи, долучився до нього.
— Хлопці! — втрутилася Мора, — ану припиніть істерику!
Не зразу, але, повитиравши їдкі сльози, вони зрештою урвали свої нездорові веселощі.
— Хтось тут, здається, хильнув забагато, — розглядаючи стіну, сповістила Мора. — Або, може, якраз замало…
Хлопці соромливо повідводили очі.
— І я, схоже, знаю, в чому біда.
Два скептично-чекальні погляди блимнули у відповідь.
— Вам здається, від вас очікують, що ви повинні мужньо е-е… чхати на небезпеку, не зважати на загибель ближніх і стріляти в людей незворушно, наче в тирі…
Мора мимохіть підхопилася та закрокувала кімнатою. Хлопці, мов причаровані, стежили за нею.
— Так от, — спинившись, мовила вона, — це неправда.
Лука іронічно звів брови. Ну звісно, завжди легше смішки справити, аніж визнати власну слабкість чи принаймні право на неї. Ет, дітиська-дітиська… Мора зітхнула.
— Чи усвідомлюєте ви належним чином, чим відрізняєтесь від, скажімо, inferi?
— Ну, — вищирився Мар’ян, — як щодо «кровожерних виродків», якими ми не є? На відміну він них, е?
Лука пирснув, висловлюючи таким чином свою згоду з речником.
— Близько, — не зважаючи на нього, схвально кивнула Мора. — Проте ви, здається, не цілком розумієте, про що мова. Inferi мають не лише відмінну від нашої психологію, але і фізіологію також. Щойно душа їхня гине, тіло перебудовується в такий спосіб, щоб уможливити полювання на інших людей. Мораль, співчуття, совість — все, що робить нас людьми — більше їх не бентежить. У їхньому тілі більше не виробляється адреналін, а отже, ці… гм, особини не здатні хвилюватися чи відчувати страх. Вони завжди спокійні, завжди байдужі. А отже… отже, вони вже не люди.