Хлопці ошелешено завмерли.
— A… a larvati? — поцікавився невгамовний інтерн.
— Ну, larvati — це ще гірше, оскільки вони теоретично залишаються людьми, але, усвідомлюючи наявність людської етики, вони діють так, ніби дістають задоволення від нехтування нею. Треба розуміти, що larvati — це людина, чия душа виїла сама себе внаслідок якихось негараздів, і яка раптом дістає такий запас життєвої сили, з яким просто нездатна впоратись. Вся ця енергія рефлекторно спрямовується на вирішення старих проблем — помсту чи, там, самоствердження. Це така ніби гнівлива манія, помножена на вибухову реакцію психопата. — Мора потерла скроні пучками пальців. — Отож дивіться самі, ким краще бути: байдужим хижаком, маніяком-убивцею чи, все ж таки, людиною, яка здатна боятись і співчувати.
Мар’ян помітно спохмурнів, замислившись, а Лука зиркнув якось навіть винувато. І що це в нього за деструктивні бажання? Мора примружила ліве око… Овва! Вогник інтерна, досі непохитно-яскравий, жахтів нині, наче купальське багаття. Ну, спишемо це, вирішила жінка, на келишок-другий, перехилений на дозвіллі, і пильнуватимемо надалі… Бо надто вже знайомі прикмети у цієї болячки…
З роздумів її висмикнув гуркіт керівничих дверей. На порозі постав пан квестор, похмурий, наче бідарський похорон.
— Психологічний тренінг, еге ж? — скептично примружився він.
Мора кинула на нього зверхній погляд.
— Ні, оперативний інструктаж, — відказала вона.
Вітій кволо всміхнувся.
— Ну добре, коли так, бо я не зношу, як ти починаєш уживати свої лікарняні інтонації. Не певен, що всі тут — цілком нормальні, — все ж таки визнав він, — проте мені дорога ця втішна ілюзія.
Квестор прошкандибав до одного з порожніх столів і присів на стільницю.
— Що, хлопці? А давайте, я тепер спробую себе в якості терапевта? Хочете поговорити?
Лука з Мар’яном зиркнули збентежено. Мора насилу стримала нервовий сміх — такого терапевта ліпше пацієнтам не показувати, бо ті миттєво втратять віру в цілющу силу медицини…
— От, приміром, ти, Мар’яне, — кивнув до хлопця Вітій. — Чого би ти нині найбільше хотів?
— Знайти того покидька, який стріляв у Ювена! — твердо відказав білявий. — Знайти і прикандичити!
— А ти? — Вітій обернувся до Луки.
— Підтримую, — тихо проказав він. — Дізнатися, що той знає про замовника нападу. А потім прикандичити.
Квестор прихильно кивнув.
— Ну, коли так, я гадаю, ми зможемо це влаштувати.
Хлопці радісно перезирнулися.
— От бачиш, — Вітій обернувся до Мори та підморгнув, — у мене не гірше за твоє виходить? Правда ж?
— Ну, ти знаєш… — замислилась вона, — підступні засідки і криваві бойовиська не назвеш класичною терапією. Однак, мушу визнати, твій підхід має свої переваги.
Мар’ян та Лука весело пирснули. Морі і самій хотілося вчинити щось таке легковажне. Вітій нарешті прокинувся і знайшов якийсь вихід! От тільки чому він раптом уникає дивитися на неї? Мора зітхнула. Ну не морока з ним?
Темрява цього місця була густою та поважною, сказати б навіть, історичною. Кожен подих тут відлунював шерехом крил, а свічки сяяли статечно й рівно, наче строї почесної варти. Хоч-не-хоч, але думалося тут про давно минуле і, безперечно, неживе.
Чоловік та жінка схилились над пергаментом, розстеленим на кам’яній плиті. Чоловік, очевидячки, занурений у поважний роздум; його губи щільно стиснені, а дбайливо перев’язана долоня притримує край старовинної карти. Жінка, по-юнацьки гарненька попри зрілий уже вік, сторожко позирає на стіл, спираючись на плече свого супутника.
— Ти впевнений щодо всього цього?
— Гм?.. — неуважно кидає Наглядач.
Жінка відступає на крок і позирає на нього з-під довгої темної гривки.
— Це місце… Тут трохи моторошно.
Наглядач повільно усміхається.
— Авжеж.
— Ти мене не заспокоїв! — докоряє гостя.
Чоловік знизує плечима.
— Вибач. Так треба. Тут ця річ, — він обережно торкається карти, — спрацює найкращим чином. А я не маю права приставати на менше, ніж найкраще.
— Але ж минула твоя спроба — ще у старому місці — була цілком вдалою!
— Не цілком, — у його голосі зненацька звучить притлумлена загроза. — І я не маю охоти сперечатися.