Уже ставши на поріг, Тілія зупинилася, не в силі ступити далі. Голос був іншим, певна річ, проте пам’ять не бажала на те зважати, відлунюючи тремтінням пальців та корчем у горлі.
Хтось кахикнув неподалік. Шморгнувши, Тілія обернулася. І треба ж було тому магістратському знайомцеві застати її власне в момент стидкого емоційного колапсу?
— Щось негаразд? — тут-таки здогадався хлопець.
Тілія зиркнула на нього, шукаючи в його очах жалю чи поглуму. Ні, на щастя, на його лиці малювався лише бентежний подив.
— Знаєш що, Лука? А давай-но ми сьогодні підемо деінде? — опановуючи себе, запропонувала вона. — Погода гарна, можна просто погуляти.
Він озирнувся. Якраз щойно почав накрапати дощ.
— Ага… — розгублено мовив він. — Можна. Тільки давай до мене заскочимо по парасолю? Тут недалеко.
— Давай заскочимо, — погодилась вона, сподіваючись, що вдасться уникнути запитань. Даремна надія, звісно…
— Страшна яка пісня, — дипломатично зауважив він. — Схоже на «Голіардів».
Ти ж бач! Тілія здивовано зиркнула на нього.
— То вони й були.
— О, до речі! — з дивним завзяттям промовив Лука. — А ти не знаєш, хто такий Базікало?
Тілія зітхнула, радіючи з того, що мова зайшла про сторонні речі.
— Чула, — відказала вона, — був такий поет. Це, до речі, його слова.
— Правда? — аж зупинився Лука. — А чому «був»?
— Ну бо… це романтична історія, — повідала дівчина. — Кажуть, у нього загинула кохана, і він з горя повісився. Ну, або втопився.
— Отак і кажуть? — зачудовано мовив хлопець.
— А що ти хочеш від музик? — пирхнула Тілія. — Такі історії — їхній хліб із маслом.
Лука непевно гмукнув, проте дощ якраз припустив сильніше, і розмова про богемні звихи урвалася.
Він і справді жив недалеко звідси, в «старому новобуді», в одному з тих будинків з високими стелями, де колись міська влада, розбудовуючи університет, селила запрошених науковців із сім’ями. Цікаво, з ким живе її знайомець у такім престижнім помешканні — напевно ж, не сам?
Втім, квартира, двері до якої прочинив Лука, була глухою й темною.
— Зайдеш? — тихо запитав він.
Дівчина глузливо гмукнула. Чому ні, власне? Пригод можна шукати не лише в генделиках чи парковій гущавині. До того ж, попри всі свої невимовні таємниці, Лука зовсім її не лякав. По хвилиннім роздумі, Тілія зверхньо кивнула, зайшла до квартири і звеліла подати собі чаю.
Доки хлопець гарячково порався на кухні, Тілія розглядала вітальню, непривітну і тьмяну, наче стара бібліотека. Деякі з книжок на численних полицях лише поглиблювали меланхолійні настрої: «Апокаліпсис нашого часу», «Самогубство», «Страх і дрож»…
— Захоплюєшся романами жахів? — поцікавилася дівчина, щойно господар показався в кімнаті з чайником напереваги.
— Що? — розгубився той, тоді, прослідкувавши за її жестом, чомусь розсміявся. — Це?! О ні, це — філософія! Боюся, це значно гірше, аніж згадані романи.
Гарячий чай на журнальнім столику та тепле світло торшера зробили кімнату несподівано затишнішою. Тілія зітхнула, вмощуючись зручніше.
— Ти вчишся на філософському? — поцікавилась вона.
— Я? Я — ні… — спохмурнів хлопець. — Це все — бібліотека мого батька. Він помер.
— Вибач. То ти тепер… сам?
— Угу.
— Я теж.
Хлопець підняв на неї запитальний погляд.
— Я виросла в притулку, Лука, — пояснила вона і, бачачи, яким жалісним стає його лице, поквапилась уточнити. — Це було… не так і погано. Коли я стала старшою, наша опікунка дала мені своє ім’я і допомогла знайти роботу. Все могло бути значно гірше, правда.
Судячи зі скорботно зведених брів, це його не переконало.
— Слухай, у мене все гаразд, — запевнила Тілія. — Я навіть можу квартиру знімати — на двох із подружкою, правда — але ж багато хто не має і такого житла! До того ж, моя сусідка працює в нічну, і ми майже не перетинаємось.
— В нічну… — пирхнув він. — Вона не моя колега, часом?
— Оце навряд, — відказала Тілія. — Вона медсестра, і донедавна працювала десьу лікарні на Веженці.
Невідомо чому, але від цих слів хлопець заледве не похлинувся чаєм.
— На Веженці… — відкахикавшись, промимрив він. — А цікаво, зараз вона де?
— Не знаю, — стенула плечима Тілія. — Поїхала з міста на пару тижнів. А тобі що з того?
Лука відставив чай і, так і не відповівши, підхопився і закрокував кімнатою. Дівчина збентежено стежила за ним, не розуміючи, що відбувається. Нарешті він спинився і присів на килим просто перед нею, дивлячись благально й затято.