— Тіліє, скажи мені, будь ласка, чи не знайоме тобі ім’я Ангели Кліш, у дівоцтві — Дваржек, чи її чоловіка, Адама?
Дівчина розгублено блимнула.
— Ні. А хоча, чекай… Павліна згадувала якогось Кліша — колишнього партнера її батька, з яким вони щось там не поділили. Чому запитуєш?
Лука кинув на неї винуватий погляд.
— Виглядає так, наче цей гость причетний до того, що сталося з Явором і Павліною. Поки… поки поліція його не пов’яже, тобі є сенс остерегтися.
Тілія сердито примружилась.
— Остерегтися… це значить, не ходити «по парасолю» до підозрілих хлопців, які нічого тобі не розказують?
Лука зиркнув скривджено.
— Ну не треба так. Я розказав би тобі, якби міг. Віриш чи ні, але я не хочу, щоб тобі завдали шкоди.
— Чому ж це? — пирхнула вона. — Потребуєш мене в якості свідка?
— Не в якості свідка, ні…
Останні слова він пробурчав, ніяково відвівши очі. Тілія усміхнулася, раптом усвідомивши, що просто біля її колін у кружалі теплого світла сидить хлопець, чиї вуха зненацька червоні, як маків цвіт. Не дивиться на неї, певна річ, похиливши голову, аж йому падають на лице скуйовджені брунатні пасма… Несподівано зворушена, вона легко торкається його волосся, і на межі звуку чує, як хлопець затримує подих.
І раптом чари розвіяно — дзвонить Луччин телефон, і хлопець підхоплюється, наче попечений.
— Якого біса? Що?! Схибнувся? Угм, ага… Та добре, добре, згинь!
Він дратівливо кидає слухавку до кишені і за хвильку звертає на неї розпачливий погляд.
— Недоліки… нічної вахти. Вибач.
Тілія підводиться і зазирає йому в очі, щоб засвідчити там перебіг бучної баталії межи відчаєм та сподіванням. Тоді вона всміхається, випростовує руку, аби зловити його за петельки, втім, хлопець теж не зволікає, і десь на півдорозі вони зрештою зустрічаються в поцілунку.
Дивно, але цього разу він пахне не порохом, а солодким мигдалем.
«Я просто заплуталась у спогадах, і чинити так неправильно, — твердила вона дорогою додому. — Неправильно, неправильно, неправильно!»
І попри те, не могла стримати усміху.
Лука часто тішився, що вибрав для себе місце саме коло вікна: тут зручно було знічев’я малювати на шибі карлючки або споглядати з вікна міську метушню або, як оце зараз, медитативно спозирати порожнечу, не викликаючи при цім збентеження колег, як могло би статися, якби перед його носом бовваніла стіна.
Зараз же для медитації були підстави. Він згадував зустрічі з Тілією, її рвучкі рухи та бентежну посмішку, і вперше за довгий час йому було затишно у власних спогадах; це було так, начебто до його самотнього помешкання прибилося зворушливо тепле й пухнасте кошеня. Отож нині Лука усміхався нічному Дракуву зі свого вікна, не усвідомлюючи ані студентських співів на вулиці, ані бурмотіння колег за спиною.
Хто зна, скільки б він просидів у своїй приємній задумі, коли б раптом щось летке не поцілило йому просто в вухо. Лука скинувся, наче ґедзем вжалений, аби звеселити лише своїм недоладним рухом товариство позаду. Найбільше тішився Мар’ян, котрий, власне, і відзначився снайперським запуском паперового боліда.
— Якого лиха? — насупився хлопець.
— О! — підкинув палець Мар’ян, з урочистим видом обертаючись до Мори. — Я ж казав! Перед нами яскравий приклад патології під назвою «гіпершалезія психіка денервоза»! Пацієнт неспроможний адекватно реагувати навіть на позитивні стимули!
— Шматтям у вухо — це у вас уже позитивний стимул?! — обурився Лука.
— Тихо, тихо! — відмахнулася Мора. — Тут нічого особистого. Це Мар’ян демонструє мені, що в нас у конторі панує нездорова атмосфера. І я, чесно кажучи, помалу теж схиляюся до цієї думки.
Лука скептично зиркнув на білявого.
— Ризикове твердження, як для особи з невмотивованими нападами буйства…
— Годі, ну! — розсміялася Мора. — У Мар’яна виникла добра пропозиція — переміститися до «Чароварні». Нам справді здалось би відволіктися.
Лука гмукнув. Справді, гарячий шоколад, гарненькі відьмочки — все це звучало дуже… оздоровче. Перш ніж товариство досягло згоди, проте, до контори зайшли Фелікс та Велько, обоє — врочисто-похмурі.
— Куди це ви зібралися? — з підозрою мовив Фелікс. — Нам же з тобою, Мар’яне, в обхід за пару годин.
— Так точно! — зблазнював Мар’ян. — Але ж то за цілих пару годин! Знаєш, скільки шоколаду можна спожити за цей час?