— Дітиська, — підсумувала вона.
Велько відмахнувся з мудрим видом.
— Нічого, іще перебісяться.
Лука мимохіть заусміхався. Від цієї зичливої сварки йому зробилося несподівано затишно, немов від звичного батькового бурчання. Це було трохи дивно, але попри те, відчувалося, як належне, немов самотужки здобута винагорода.
Високі двері рвонулися досередини, гримонувши по кам’яних стінах обіруч. Наглядач, зітхнувши, звів очі від паперів.
— Вітання, Адасю. Як ся маєте?
Гість, лихий та похмурий, нависнув над ним, вклякнувши кулаками в стіл.
— Напад на мою крамницю — ваша робота?
Наглядач підкинув брови.
— Не знаю, що примушує вас так думати. Вам відомо, що я не можу втручатися в роботу Магістрату.
— Вони розтрощили мою власність! Мої рахунки заблоковано! Дружина змушена була залишити країну!
Господар розвів руками.
— Даруйте, друже, але хто ж вам винен? Ви вдало позбулися свекра, але, очевидячки, не подбали почистити документи на нерухомість. Було б дивним, якби Магістрат не спромігся на таке невелике розумове зусилля, як-от поєднати одне з другим.
— Ви повинні були їх спинити!
— Я?! — щиро здивувався Наглядач.
Гість люто форкнув.
— Ви! Скільки можна було воду варити — «не поспішайте», мовляв, «не псуйте задоволення»? Якого лиха я мушу зазнавати збитків заради вашого оце задоволення?
Наглядач різко ляснув долонею об стіл та звів на гостя морозний погляд.
— Припиніть. Я не відповідаю за вашу недбалість у справах.
Гість рвучко видихнув.
— Їх слід було знищити. Всіх. У нас була можливість.
— Справді? — дозволив собі глузливу усмішку Наглядач. — Ви мали кілька спроб. Результат не вражає, Адасю.
Гість відступив і раптом зі стогоном відчаю осів у крісло..
— Та вони ж там всі навіжені, — поскаржився він, а тоді тяжко зітхнув. — І що… що мені тепер робити?
Господареві захотілося розсміятись. Деякі люди, дарма що злочинці у серці своєму, бувають часом безпорадні, немов діти. І це, звісно ж, на користь справі.
— Друже мій, — його голос раптом м’який та зичливий, — я не розумію вашого розпачу. У вас іще є вірні люди, чи не так?
— Авжеж, — знехотя кивнув Кліш. — Мушу визнати, ваша ідея щодо inferi виправдала себе. Взявши від мене анімулу, вони стали слухняні, неначе пси.
— Ну от, — втомлено зітхнув Наглядач, — це допоможе вам розв’язати нагальні питання. Що ж до перспектив, то, повірте мені, ані банкір, ані поліцейський чин не здатен опиратися доводам, наведеним під келишок «умбри». Сьогодні вас винуватять у всіх смертних гріхах, а завтра вже отямляться і перепросять.
Гість замислено смикнув кутиком вуст. Очі його спрагло засвітилися.
— Це добре. Ви… ви подбаєте про це, Наглядачу?
— Авжеж, — милостиво кивнув той. — Що ж до Магістрату… Тут я теж можу вам посприяти. Існує спосіб позбутися тої контори… без надмірних жертв.
Господарів партнер вже відверто ширився.
— Давно уже час, — задоволено буркнув він, але тут-таки насупився, пригадавши щось неприємне. — Але ж є іще поліція. Вони в Магістрату напохваті, а мені б не хотілося перетинатися з властями.
Наглядач сплів пальці пружним кошиком.
— Поліція не втручатиметься. Це я вам обіцяю.
Адам Кліш зиркнув з повагою.
— Отож… Ви нарешті зважилися розв’язатися з ними? — виснував він.
Господар зітхнув.
— Так. Мій клопіт близький до завершення. А там… гадаю, що можу розраховувати на посаду консультанта, щойно ви стане міським головою?
— Ким? — розгубився гість.
— Чому ні? — стенув плечима господар. — Ви накопичили певні статки, продаючи історичну нерухомість, але уявіть, які відкриються перед вами можливості, щойно ви дістанете владну посаду? Маючи ваші ресурси, ви не знатимете перешкод. А це був би незлий початок.
Гостеві очі взялися мрійливою млою.
— Міським головою, еге?
Наглядач потай усміхнувся. Спокуса владою — штука безпрограшна. Надто ж для тих, хто нічого не тямить у справжніх принадах.
Перш ніж рушити в обхід, Лука поклав собі відстріляти два-три комплекти набоїв, щоб вивітрити легкий хміль та зосередитись. Мар’ян вважав, що вже того не потребує, але Лука не поділяв його веселої авантюрності, знаючи за собою схильність до безладних дій у разі раптової небезпеки.
Сьогодні йому стрілилося легко, але здебільшого навскоси. З голови не йшли недавні посиденьки, а також побачення з Тілією, про яке домовлено на завтра; замість стріляти, хлопцеві хотілось би робити безліч інших речей: дочитати батькові папери, перемовитися з Морою про мотивації, потай провести Тілію до ректорських покоїв, де старовинні карти і крісло червоного оксамиту… Майбутнє містило приємні принади, і все було, нарешті, так як слід. Хіба от кулі чомусь лягали хтозна-як.