Зненацька в Магістратському тирі гримнули двері, і поблизу загуркотіли кроки, чутні навіть попри захисні навушники. Лука обернувся і здивовано гмукнув. Горгона. Чого це він тут?
Проквестор спинився попід стіночкою, кивнувши колезі продовжувати. Лука нервово стрельнув раз чи два. Горганове сусідство дратувало, заважаючи зосередитись.
— Гайнуємо припаси лишень… — пролунала відсторонена заувага.
Лука рвучко скинув навушники і обернувся до керівництва. Все його радісне замилування майбутнім розточилося, як дим — і невідомо, чи від люті, чи просто від сорому.
— Спробуй-но чергами по два-три постріли, — порадив Горган, дістаючи власну зброю. — Мусиш вміти швидко компенсувати відбій.
Він вистрілив тричі поспіль. Лука кинув оком на мішень — певна річ, кулі лягли рівнесенько в центр мішені.
Лука кивнув. Проквестор глипнув на нього примружено.
— До того ж, не слід братися до стрільби з головою в хмарах, — мовив він. — Рука звикає до похибки.
Порада була доречною, проте хлопцеві, роз’ятреному керівничими закидами, праглося помсти.
— А хіба для віршописців «голова в хмарах» — не природній стан?
Щойно вимовивши, Лука пошкодував про свої слова. Горган зиркнув на нього так, що хлопцеві закортіло пропасти зі світу — таким чорним проваллям обернувся проквесторів погляд. А тоді він раптом… ну не усміхнувся, але щось ніби саркастично чмихнув.
— Саме тому «віршописці», як ти кажеш, довго не живуть, — виснував він, вкладаючи кілька нових набоїв до магазина.
Лука звів подих, щойно зараз усвідомивши, що на кілька секунд забув навіть про дихання. Цей Горганів погляд відкрив йому незнайомий край, і нині Лука бачив, що за брамою його незворушності — кілометри горілих земель. Це було страшно, але дивним чином прийнятніше, аніж доти.
Луці спало на гадку, що, можливо, дарма він плекав ненависть до керівництва, і, може, навіть, здалось би вибачитись, однак ці його добрі наміри лишились наразі не здійсненими: звідкілясь згори загуркотіли постріли, і цього разу, очевидячки, аж ніяк не учбові.
Панічно піднісшись сходами назирці за проквестором, Лука засвідчив дивне видовище: Вітій разом Климом мудрують коло вхідних дверей, замикаючи доти не помічені хлопцем ґратки. Квестор рвучко обернувся, почувши їхні кроки.
— Готуємось до облоги? — здивовано відзначив Горган.
Вітій кинув на нього лихий погляд.
— Здається так, — відказав він, мовби і сам не цілком вірячи в те, що діється. — Щойно сюди намагалися увірватися якісь озброєні пришелепки. Ми їх випхали, та, схоже, далі буде…
— Канонічну заблоковано, — похмуро додав Клим. — І ми навіть не знаємо, скільки їх там зійшлося.
Горган примружено зиркнув на квестора.
— Це ж нонсенс, Вітію, — мовив він. — Збройний штурм просто посеред міста… На що вони розраховують? Гадаю, поліцію вже повідомили?
Клим смикнув плечима.
— Авжеж. Лише… — він невпевнено зиркнув на Вітія, — ми не знаємо, як швидко вони зреагують. Останнім часом говорити з ними — суцільні танці з вихилясами…
— Так, — насупився Вітій, оглядаючи товариство, — Мора — тут. Велько — в «голуб’ятні»… Фелікс із Мар’яном… Хол-лєра.
Магістратці перезирнулися, і Вітій рвучко взявся за телефон. Лука затримав подих, проте надовго його не стало — збігла хвилина чи й дві, та на тому боці ніхто не озивався.
— Вони могли вимкнути звук, — ніяково кахикнувши, мовив Клим. — Як варіант.
— Справді… — зітхнув Вітій. — Фелікс так часто чинить з міркувань безпеки. Шляк! Їм же скоро вертатися… А ми навіть не можемо їх попередити!
Ще одна мить незручної мовчанки.
— Їх можна зустріти, — зненацька вирік Горган. Колеги обернулися до нього заледь не обурено, тож він був змушений пояснити: — Маршрут нам відомий. А Магістрат має другий вихід.
— Нападникам теж про нього відомо, — нагадав Вітій.
— Не конче, — відказав проквестор.
Вітій заскочено примружився, мовби шукаючи в Горгановім погляді якогось натяку. Той, проте, виглядав звично незворушним.
— Може, й так, — тихо мовив квестор. — Але це збіса небезпечно. Я не проситиму в тебе такого.
Горган смикнув кутиком вуст.
— Ти не мусиш просити, — відказав він.