— Що характерно, — буркнув Клим, з ноги прочиняючи двері нарадної. — Запіканка!
— Отже, сьогодні… — промовила жінка, мерзлякувато пересмикнувши плечима.
Цього вечора вона ніяк не могла зігрітися, і навіть старовинний коминок, що його розпалив гостинний господар, не давав удосталь тепла. Попри замкнені вікна та запнуті завіси, їй марилося, що до кімнати сочиться сирий сивий туман.
Наглядач, який досі сидів, замріяно споглядаючи полум’я, обернувся та повагом кивнув.
— Добре… це добре… — мовила вона, випроставши долоні та ступаючи ближче до вогню. — Отже, скоро ти… отримаєш бажане, і з тобою можна буде нарешті говорити про серйозні речі.
Господар звів брову, під якою — відсвіт жаринки, не інакше — сяйнуло червоним.
— Я не жартую з тобою, Заміє, — відказав він.
— Так, звісно! — сполошено згодилась та. — Але ж чи не варто нам з тобою подумати про майбутнє?
— Майбутнє… — відсторонено озвався Наглядач. — Яке майбутнє?
— Ми повинні все спланувати, — повідомила гостя, радіючи нагоді. — Варто лишень побажати, і вже сьогодні ти міг би керувати містом; ми розгорнули би справу — від наших послуг мало хто відмовиться, а люди Кліша переконають решту… Хоча, може, варто замінити Адася? Він був корисний, маскуючи твої плани, але нині, коли він так ганебно засвітився…
— Зачекай, — відмахнувся Наглядач, — ми з Адасем іще не завершили.
Мовби у відповідь на його слова двері прочинилися, й огрядний чоловік із метким поглядом поривно ступив до млистої вітальні.
— Чи навчитеся ви коли-небудь стукати? — невдоволено поцікавився господар.
Гість розсміявся.
— Не за цього життя! — гордовито мовив він, — а за іншого — то вже підберіть мені якого чемного moribundi…
Помітивши нарешті жінку, що стояла, припнувшись до господаревого крісла, гість глузливо вклонився.
— Заміє, моє шанування. Ти — як завжди — втілення краси і ласки.
Та лише люто зиркнула, не завдавши собі клопоту відповісти.
Наглядач підібгав губи.
— Є новини, Адасю?
— Ні! — кинув той, зручно вмощуючись у кріслі навпроти господаря. — Ви мали рацію, Наглядачу. Ані під хатою в нашої дівулі, ані під роботою — нікого, анітелень.
— Ну от, — зітхнув господар, звертаючись до жінки, — а ти казала, дітисько побіжить рятувати кохану. Де там! Нинішня молодь не йме віри дурницям. І це тішить, чесно кажучи…
Нараз у вітальні лунко зателенькав дзвінок телефону. Жінка здригнулася з несподіванки, тоді, люто чмихнувши, відповіла на дзвінок.
— Що?! — за якусь мить зойкнула вона. — В моєму притулку? Та вони показилися! Так! Зачекай, я передзвоню!
Замія Ольжич жбурнула телефон до кишені і гнівно зиркнула на господаря.
— Ти казав, я можу на них не зважати! Ти казав, віднині їх не існує!
Наглядач видихнув крізь зуби.
— Ну гаразд. Моя пропозиція була більш ніж щедрою. Я не хотів більше жертв, бачить бог! Але що ж, тепер… Тепер — годі.
Адам Кліш звів на нього спраглий погляд.
— Магістратські недобитки, — сухо кинув господар, — у Замії, на Кутній. Я не хочу, щоб хто-небудь з них вибрався звідти живим.
Адам та Замія перезирнулися, чи не вперше потішені спільною радістю.
— Сьогодні ніхто не повинен мені завадити, — промовив господар з лункою крицею в голосі, — ніхто, ні живий, ні мрець, ані Дух Святий! Подбайте про це, гаразд?
Обидва гості принишкло кивнули. Дарма, що невисокий та літній уже, Наглядач у такі хвилини викликав страх. І неабиякий. Такий, як зараз, Наглядач був лютішим за inferi, стрімкішим за larvati. Він і був-таки одержимим, хоч і не чужим якимось духом, а лише — і понад міру — своєю власною метою.
Мора нервувала, і це бентежило. За кілька років нещадного школення вона навчила себе бути опорою іншим — єдиною, хто завжди зберігав як не спокій, так бодай би тверезий глузд. Нині ж її заледь не трусило, і хто зна, від чого власне; коли це і був страх, то якийсь химерний і непредметний, що обступав її, неначе сутінь. Слід було терміново опанувати себе, бо ж від неї залежить успіх останнього, можливо, виходу Магістрату. Ну, нехай не успіх, та бодай би шанс дістатися місця без втрат.
Не те, щоби Мора не підтримувала Вітія, не поділяла його прагнення перешкодити згубникам дітей-приблуд, але їй здавалося, що після розмови з нею щось у квесторі здвигнулося, зламавши перепону, і нині мчало, не розбираючи дороги. Може, це й на краще, умовляла себе Мора. Може, давні біди послужать йому нині паливом, і, спопелівши, дадуть йому, нарешті, спокій. Можливо, погоджувалась вона з собою. Проте бентега не відступала.