Хтось легко торкнувся її плеча, і Мора заледве не підскочила. Велько сяйнув смутним усміхом і поклав на стіл папери.
— План притулку та кляштору Святої Анни. Ти просила.
Мора кивнула, намагаючись зосередитись. Отже, монастир з давніх часів опікувався притулком на Кутній. З часом сиротинець перейшов під оруду світської влади, але монашки подеколи надавали підсильну поміч, пильнуючи найменших чи заслаблих вихованців. Ймовірно, таким чином, що сестри-доглядальниці мають вільній доступ до приміщення. Судячи з Велькового плану, так і було: монастир та сиротинець містилися на одній території, розмежовані нині хіба невеличким садочком. З вулиці ж туди не потрапити — монастир віддавна оточувала висока стіна з малою замкненою зсередини хвірткою.
Дорога до сиротинця, таким чином, лежала через монастир. Принаймні для неї. Вітія довелося умовляти пристати на цей план, проте він зрештою визнав, що монашка з нього більш ніж сумнівна, на відміну від Мори, в якої був іще такий-сякий шанс.
Поки Мора розглядала план та воювала з ваганнями, повернувся Клим і поклав коло неї жмут чорного рядна, який за пильнішого огляду виявився монашою хламидою.
— Звідки це в тебе? — вразилася Мора.
Той лише хитро блиснув круглим скельцем.
— Зв’язки, — гордо кинув він, залишивши жінку катуватися підозрами.
Лука, який так і не спромігся до пуття відіспатися вдень, тинявся довкіл, сьорбаючи кільканадцяту каву та нервово позираючи на колег. Йому праглося дії, звісно ж; і, по правді, не слід було брати його на цей вихід — лютий, наполоханий і скривджений, він навряд чи діятиме належно, якщо би справи пішли навскоси. Уже одного такого завезли до реанімації, щемко згадалося Морі, проте Вітій дозволив хлопцеві приєднатися, і вона не сперечалася, уявивши собі, що може статися, коли вони йому заборонять.
Сам квестор, змучений більше, ніж він дозволяв собі визнати, дістав-таки кілька годин сну, і тепер вів розмову з Горганом, зачинившись у кабінеті. Цей другий завжди викликав у Мори бентегу, а тепер, коли Вітій звірив їй обставини своєї сумної приключки, то бентега її дістала переконливе обґрунтування. Втім, сьогодні було не до вибору; їх мало — жалюгідно мало — для будь-яких серйозних дій, щоб свідомо зрікатися бойової одиниці. Саме так, виснувала Мора, і слід ставитися до цієї Вітієвої примхи і, до того ж, як пощастить, скоро цьому настане кінець.
Фелікс не ішов з ними, бо визвався чатувати в лікарні, пильнуючи і «голуб’ятню», і реанімацію; Велько та Клим лишалися в Магістраті, боронити контору й архів, хоча сенсу в тому, як зважити на перспективи, була дрібка. Коли їх буде розформовано, Клим, імовірно, знайде роботу в свого давнього друзяки Шафраника, а от, цікаво, де ж тоді подінеться Велько, для котрого «крипта» стала заледве не рідною домівкою?
Мора зітхнула, відкладаючи папери та припасовуючи ряднину. Слід було дбати про нагальне. Ряднина була величезною і брудною, мов лантух. Лишалося сподіватися, що вночі ніхто того не завважить.
Квесторові двері прочинилися.
— То що? Ми готові?
Лука стріпнувся. Мора кивнула.
— Гарна… е… сукенка, — кумедно звівши брови, прокоментував квестор Морине вбрання.
Та глузливо гмукнула. Але годі, нема куди відкладати. Треба йти.
Коли вони вийшли, якраз почало сутеніти. Один за одним спалахували вздовж їхнього шляху ліхтарі; небо вкладалося багряними бганками над замком та катедрою, а з другого боку, там, де за вежами Діви Марії вгадувалася міська брама, здіймалася густа й глибока синь.
Тепер, щойно сонце із пишним кортежем відбуло з міста, вулицями поплив звичний звивистий туман. Він не тьмарив зір, як бувало, але клубочився рухливими стрічками, немов розбуркане зміїне кубло, відбиваючи та примножуючи Морине хвилювання. Чи все вони передбачили? Чи про все подбали? Нічого ніби не спадало на гадку, та й однаково пізно було би вже повертати назад.
Вітій, що йшов поряд із нею, глипнув дивно — іронічно немовби, і Мора вразилася, відзначивши цей стрімкий і бешкетний погляд. М’яка сутінь скрадала вік, і нині квестор здавався їй молодшим літ на десять.
— Напевне, твоя дружина дуже тебе любила… — несподівано для себе стиха проказала Мора.
Вітій відвернувся. Проте відповів.
— Так. Напевне. На жаль.
Мора зітхнула.
— Вибач.
— Нема чого вибачатися, — мовив він, і дедалі глибший морок таїв тінь гіркого усміху. — Мора. Я хочу, аби ти знала…