НОВІ КАЗКИ ПІД ПОДУШКУ
Андрій Антонюк
Диво перед Різдвом
Хлопчик на ім’я Юрчик мешкав у невеликому містечку, в теплому будиночку з садком, разом зі своїми мамою і татом. Він був дуже добрим і щиро, всією душею вірив у дива. Напевно, тому справжнє диво трапилося саме з ним, а не з якою-небудь іншою дитиною.
Відбулося це напередодні Різдва. У містечку прикрасили центральну площу, вбрали велику ялинку і поставили карусель. Про цю мить мріяли всі тутешні дітлахи, адже це був їхній єдиний шанс покататися на такій яскравій і веселій каруселі. Юрчик також з нетерпінням чекав, коли ж вони з батьками вирушать на площу.
І ось цей час настав! Мама й тато, закінчивши всі домашні справи, повели сина на прогулянку. Скільки людей було на площі! Звідусіль лунали співи, дитячий сміх і жарти. У ятках продавали різні солодощі, іграшки та сувеніри. В повітрі пахло корицею, імбиром, шоколадом та цитринами. І ялинка радісно поблискувала вогниками. Юрчику здавалося, що вона була більшою за найвищий будинок у містечку.
А от і карусель. Малий миттю потягнув татка в бік каси, де продавали квитки.
Карусель була круглою, на її платформі стояли білі й чорні конячки із золотими гривами та карети. Але найдивнішими були екзотичні тваринки — зебри і слони. Був навіть довгоногий страус, з якого ніяк не хотіла злазити маленька дівчинка. Вона каталася на каруселі втретє поспіль, і тепер оченята їй затуманили сльози, бо мама намагалася забрати її додому.
Юрчик обрав білосніжного коня. Він був майже як справжній. Коли карусель закрутилася, хлоп’яті здалося, що коник ось-ось трусне гривою і поскаче в далеку далеч. Юрчик уявив, як вони мчать лугами й степами, і наздогнати їх може лише вітер…
Тато дозволив малому двічі покататися на каруселі. Потім вони подалися шукати маму, яка купувала десь у крамниці духмяний різдвяний чай із прянощами. На прощання Юрчик обернувся і прошепотів конику: — Бувай!
Хлопчині навіть здалося, що той підморгнув йому своїм карим оком.
— Синку, чому ти такий смутний? — запитала мама, коли вони нарешті зустрілися.
— Матусю, мені так не хотілося злазити з каруселі, — зізнався Юрчик.
— Не хвилюйся. Вона ж не останній день тут! — намагався підбадьорити його тато. — Ходімо краще до чарівника. Кажуть, він уміє виконувати бажання.
Тато підвів сина до дядечка у дивакуватому гостроверхому капелюсі. Його зусібіч обступили діти. Коли Юрчику нарешті вдалося дістатися до чарівника і той запитав, чого він хоче, малий відповів: — Я бажаю, щоб мій золотогривий кінь із каруселі ожив і щоб ми з ним змогли посправжньому покататися!
— Гарне бажання. Найкраще за сьогодні! — усміхаючись, промовив чарівник. — Хай же воно здійсниться!
Після цих слів він змахнув своєю чарівною паличкою.
— Дякую, — прошепотів хлопчик.
— А я би краще снігу попросив, — уголос міркував тато.
— Так, сніг на Різдво — то тепер хіба чарівникові під силу, — погодилася мама.
Річ у тому, що в їхньому містечку останніми роками сніг випадав дуже рідко.
— А моє бажання він виконає? — запитав Юрчик.
— Думаю, зі снігом йому таки буде легше… — знизав плечима тато.
Ввечері, лежачи у ліжечку, хлопчик згадував про чарівника і про своє бажання. Мама, поцілувавши сина на добраніч, прошепотіла: — Спи, спи, любий. Завтра найкращий день року!
— Мам, невже моє бажання так і не здійсниться? — сумно запитав Юрчик.
— Не знаю, — чесно відповіла мама. — Всяке буває.
Мама зачинила за собою двері. Малий залишився сам у темряві. Він ніяк не міг заснути, лежав і думав. І слухав тишу, що панувала в оселі. Чарівну передсвяткову тишу.
Раптом хлопчині здалося, що він почув якийсь дивний звук на вулиці. Ніби коник заіржав. Юрчик підскочив до вікна. І завмер від подиву: за парканом стояв білосніжний кінь, а його золота грива розвівалася на вітрі.
Хлопчик вибіг з кімнати, прокрався повз батьківську спальню, проминув вітальню із вбраною ялинкою, швидко взув чобітки, вдягнув пальто, шарф і шапку та вийшов на вулицю. Рушив доріжкою через садок, потім хутенько відчинив браму і зрозумів, що не помилився: там, посеред ночі, освітлений лише ліхтарями, стояв білосніжний кінь із золотою гривою.
— Привіт, конику! — промовив Юрчик.
— Вітаю, — труснув гривою коник. — Сідай швидше, у нас обмаль часу!
Золотогривий став на коліна, Юрчик заліз йому на спину, обійняв за шию, і вони помчали. Кінь майже летів, його копита ледве торкалися землі. Незабаром мандрівники вже були за містом. Довкола стелилися голі поля. І тільки вітер свистів у вухах. Юрчик ніколи в житті не почувався таким щасливим.