Я робив усе, що міг, уявляючи собі маму з татом. Старався не надто грюкати і шуміти, щоб не потривожити бабусю. Вона й так стомилася, бідна. І взагалі, не так уже й погано з нею було: я тепер і вчуся краще, і про маму багато всього знаю, і господарювати навчився. Майже…
Я порахував страви на столі. Кажуть, їх має бути дванадцять. У нас було тільки шість: узвар, кутя, вареники, хліб, борщик з вушками і капуста з грибами.
Аж тут у дверях провернувся ключ... Хто там? Двері прочинились, і я побачив мамусю! А потім тата. Я так скучив за ними!!! Ми довго обіймались, а потім мама спитала про бабусю.
— Луко, де ти її подів? Зачарував і перетворив у...
— Бабуся спить!
— І справді. А коли ж вона встигла стільки всього наготувати? Змучилась, мабуть, і заснула тому...
— Мамусю, це я зробив.
— Ти ж мій фантазерчику! Та ти навіть горнятко сполоснути не вмієш, не обманюй маму.
— Ой-ой-ой! Я ж усе проспала! Діти приїдуть, а я тут відлежуюся! — почулося з кімнати.
Ми веселою юрмою влетіли до бабусі і сказали, що так, вона вже все проспала!
Бабуся забідкалася, підвелася з ліжка і пошкандибала до вітальні, де ми завжди святкуємо...
— Ох! Діти! Коли ж ви все встигли?! — бабуся обійняла маму вдячно, але мама зі здивуванням сказала:
— То не я, мам.
— Звідки ж тоді все це? — чудувалася бабуся. — Я ж прилягла, коли тут ще був такий безлад!..
Усі погляди зупинилися на мені. У мене аж щоки запашіли. Відчуття було таке святкове і піднесене, я почував себе справжнім героєм! Мама мовчки дивилась на мене й світилася від захвату та радості! Тато розглядав стіл, а потім помітив у кутку кімнати облиту узваром скатертину, яку я необачно там залишив.
— Схоже, тут побував якийсь чарівник, — промовив він таємниче.
Я подивився на бабусю і не повірив власним очам. На її старечому зболеному обличчі нарешті сяяла добра й тепла усмішка. Бабуся усміхнулась!!! Але в її очах стояли сльози.
— Бабусю, чому ти плачеш?
— Від радості! — відповіла вона.
Раптом у кімнаті спалахнуло яскраве й святкове світло. Вогники на ялинці ожили, застрибали веселіше, ніж завжди. Ми теж по-доброму заметушилися, кожен шукав собі найзручніше місце. Коли всі усілись, татко сказав: — Бачу, нашому чарівникові забракло дечого для різдвяного столу... Ой, на столі ж тільки шість страв! Але тато дістав свою велику торбу і почав витягувати звідти всілякі смаколики й ласощі. А бабуся раптом про щось згадала, пішла до іншої кімнати й принесла звідтіля пампушки. Чудово! Ялинка, смакота на столі, тато з мамою, усміхнена бабуся — яке щастя! Я за звичкою потягнувся рукою до кишені, де завжди носив свою чарівну паличку. Її там не було. Гм, дивно, бо це був наймагічніший момент у моєму житті. Аж тут бабуся, наче прочитавши мої думки, сказала: — Розумієш, онучку, — і знову так гарно, так щиро всміхнулася, — справжню магію творить не чарівна паличка. Справжню магію творить любов!
Ірина Панчишин від гурту «Патриція»
Так буває на Різдво
У малого ведмежатка
Ані мами, ані татка,
Ані братика й сестрички —
Тільки хатка невеличка.
І коли надходить нічка,
Ведмежатко плаче трішки,
Бо сумна у нього хатка —
Ані мами, ані татка.
За вікном летять сніжинки,
Прикрашаючи ялинки,
І кружляють у танку —
Ліс в пухнастому вінку.
Раптом чує ведмежатко:
Хтось там стукає у хатку.
Може, зайчик, може, мишка?
І мале сповзає з ліжка.
До дверей біжить швиденько.
Хто співає так гарненько?
То хлоп’ята і дівчатка
З колядою біля хатки.
Дітлахи, знай, не дармують —
Вже ведмедика годують.
В них смаколиків торбинка
І красунечка-ялинка.
У торбинці є горішки,
Пампушки і сиру трішки.
Ще й у горщику медок —
Подарунок від бджілок.
А ялинка-веселинка,
Як граційна балеринка,
У святковому вбранні —
Молода на виданні.
Порцелянові свічки
Прикрашають гілочки,
А з вершечка, як годиться,
Сяє золота зірниця.
Що ж, прийшла пора прощатись.
Стало ведмежа питатись:
«Ви мандруєте багато —
Чи стрічали маму й тата?»
Заглядає в темне небо:
«Може, там шукати треба?
Он ведмедиця блукає —
І Велика, і Мала є».
Ні, маленьке ведмежатко,
То не мама і не татко.
То лише далека зірка.
Але бачили у цирку
Ми ведмедиків не раз.
Може, там вони якраз?
І якщо спитати, може,