— Заздалегідь поздоровляю, — Таратарові вуси хитро ворухнулися. — Хоч Ферма й не лишив нам ніяких доведень, вдома я перевірю твою роботу…
— Ферма не вважав за потрібне писати розв’язання, бо воно дуже довге, — нагадав Професор.
— І жодний геній не знайшов досі відповіді.
— Ну й що ж? — Професор здвигнув плечима. — Я і є той геній, який знайшов відповідь.
Таратар чекав вибуху сміху, але в класі чомусь було тихо. Він обвів поглядом клас. Усі були надто серйозні.
Таратар занепокоївся: що це з ними?..
— Можливо, я погоджуся з тобою, коли перевірю, — припустив Таратар.
— Певна річ, — спокійно відповів Професор. Тільки тепер він почав поступово рожевіти: спочатку спалахнуло одне вухо, потім друге. Як видно, совість спускала математика з недоступних наукових вершин на звичайну класну парту, обережно підтримуючи за вуха.
— А що тут такого! — втрутився Макар Гусєв. — Раз він довів…
І знову ніхто не засміявся.
— Правильно, Таратаре Таратаровичу… вибачте, Семене Миколайовичу! — підхопив Сироїжкін, скочивши з місця. — Якщо хочете знати, не один Професор так гадає! Не дивуйтеся, будь ласка, але тут усі генії!.. Звичайні генії… Ось подивіться, — І він вийняв з парти картонну коробку, на якій була зображена пара черевиків фабрики «Промінь». З коробки Сироїжкін дістав маленький прилад. Лампочка від кишенькового ліхтаря, мініатюрна турбіна, ручка. Конструктор запросив учителя:
— Покрутіть, будь ласка.
Таратар обережно розкрутив ручку. Лампочка засвітилася.
— Настільна електростанція, — сказав схвально Таратар. — До ладу зроблена. Та це вже сюрприз для вчителя фізики.
— Вічний двигун! — проголосив Сироїжкін.
— Дозвольте, — пробурмотів, нахмурившись, Таратар вічних двигунів, як доведено наукою, не може бути.
— Будь ласка — ось він! — Сироїжкін величним жестом показав на винахід.
— Просто тут механічна енергія перетворюється в електричну… — пояснив учитель.
— Правильно! — згодився щасливий винахідник. — Дуже навіть просто одна енергія перетворюється в іншу. Ви тільки покрутили ручку, а лампочка світитиметься день, два…
Таратар подивився на прилад. Лампочка справді горіла — лише від легкого повороту ручки. Такого «двигуна» Таратар ніколи досі не бачив.
— Ти стверджуєш, що у твоєму приладі немає ніякого джерела струму, — промовив учитель. — Значить, ти теж геній?
— Звичайно!
Таратар пройшовся по класу, короткозоро мружачи очі. «Що тут відбувається? Може, це змова?.. Чи мені все сниться?..» Він уважно оглянув ряди й на мить затримав погляд на серйозному обличчі. Електронік завжди каже правду, він не дозволить верзти дурниці…
— Як нелегко бути вчителем геніїв, — промовив тихо Таратар. — Тут згадували Кеплера. Вчителем великого Кеплера був знаменитий астроном Тіхо Браге, що вивчав планету Марс… П’єр Ферма… Мабуть, його вчителями можна назвати всіх давньогрецьких математиків… А у вас — Таратар. (Здається, йому вдалося відновити звичний настрій у класі. Генії посміхалися.) Як ти гадаєш, Електроніку, твій друг Сироїжкін справді винайшов вічний двигун?
Всі уп’яли очі в Електроніка. Він спокійно відповів:
— Назва не зовсім точна. Але цей двигун практично без тертя… — І Електронік став перелічувати формули нового винаходу.
— Коротше кажучи, вічний двигун, — перебив друга Сироїжкін і вказав на лампочку, що світилася.
— Ура Сироїжкіну! — крикнув Макар Гусєв. — Геній номер два.
У двері постукали. Відчинилися обидві стулки, і ввійшов Смирнов, який запізнився. Ввійшов він дуже дивно, боком, тулячи до живота великий алюмінієвий бак. Учні з першої парти кинулись йому на допомогу. Вітька Смирнов міцніше притиснув бак, прохрипів:
— Стривайте, хлопці… Я сам… Цінний винахід!
— Смирнов, що це за бак? — спитав Таратар.
— Це не бак. — Віктор Смирнов обережно водрузив свою ношу на стіл, витер піт з лоба, простодушно усміхнувся. — Вибачте, Семене Миколайовичу… Довелося діждатися, поки всі підуть з дому. Це каструля. Мама в ній варення варить. Ну, а поки каструля вільна, я її використав для досліду.
— Яку ж проблему можна зварити в такій каструлі? — пожартував Таратар.
— Ось. Дивіться!
Смирнов підняв покришку, й усі схопилися з місця, оточили вчительський стіл.
У каструлі лежала корова завбільшки з кішку. Справжня маленька корова з рогами й хвостом.
— Я не знав, що ти захоплюєшся іграшками, — сказав учитель.
— І ніяка це не іграшка! — образився Смирнов, навіть губи закопилив. — Це справжня корова. Тобто, звичайно, штучна.