— Даю тобі, — професор глянув на годинник, — рівно п’ять хвилин. Працюй, Елеку!
Громов підсунув крісло до ліжка, сів біля хворого. Потягнулись важкі хвилини. Якась внутрішня перебудова відбувалась усередині робота, але відбувалась значно повільніше, ніж цього хотілося б Громову. Обличчя професора було серйозним, він застиг на місці. Елечка вся напружилася й відчула, як поступово змінюються всередині лежачого схеми, як відновлюються колишні контакти, однак Елек не подавав ніяких ознак одужання. Очі Рессі миготіли зеленими спалахами, відлічуючи швидкі секунди, й Елечка нетерпляче запитала:
— Він устигне… відновитися? Громов мовчав.
— А як же я?
— Що ти?
— Я без нього не можу. — В Елиному голосі бриніла тривога.
Дівчатка переживали за свого капітана, усвідомивши всю серйозність моменту. Професор сумно усміхнувся.
— Все залежить тільки від нього.
Тоді Елечка взяла лежачого за руку, голосно промовила:
— Послухай, Елеку, це свинство — так підводити товаришів!
— Я робот-свинтус, — ледь чутно прошепотів Електронік.
— Він відповів! — торжествуюче сказала Електронічка. — Він просто свинтус.
Громов занепокоєно глянув на годинник.
— Повільно, повільно, — пробурмотів він.
І Елечка здогадалася, що настає критичний момент у видужанні: бути її товаришеві Електроніком чи якимось іншим, зовсім новим роботом. Ні, вона не хотіла бачити когось іншого!
— До чого ти дійшов, — сказала Елечка розпачливо, майже грубо. — Ти втратив людське обличчя!
Робот намагався щось відповісти й не зумів. Миготіли секунди — спалахи в очах Рессі. Нарешті Електронік промовив:
— Я майже людина й можу дозволити собі слабкості…
— Ти не людина, бо не розвиваєшся, — пояснювала електронна дівчинка, — не хочеш видужувати…
Громов підвів голову, з цікавістю спостерігаючи за незвичайним поєдинком.
— Гаразд, я не людина, — сонно погодився хворий. — Супер-робот теж має свої слабкості…
Електронічка підійшла до ліжка.
— Ніякий ти не супер! — відрубала Електронічка й раптом затнулася. — Ти… ти так намагався стати людиною… Згадай, ти нею майже став!.. А тепер… Ще трохи — й ти перетворишся в купу залізяччя!
Дівчатка затамували подих: як їхня Елечка бореться за життя товариша!
— Електроніку, залишилася хвилина, — нагадав професор.
Робот зітхнув:
— Добре, я зостануся залізним Елеком…
Елечка оглянулася, побачила сонних хлопців на постелях, обличчя подруг у вікнах, спекотне літо за їхніми спинами, і їй вперше в її електронному житті зробилося тоскно й страшно.
— Отже… — промовила вона дзвінко, — отже я, як і ти, ніколи не зможу стати справжньою людиною?
Елечкині очі мимоволі зволожніли, вона швидким рухом протерла їх, щоб краще бачити. Щось незвичайне сталося в ній цієї миті. Електронік зразу вловив її стан, ледь помітно ворухнувся.
— Плач, плач, — тихо сказав він, — це так само корисно, як і сміятися. Я особисто пам’ятаю, як я засміявся… Я навіть реготав…
— Ну й смійся! — Елечка тупнула ногою. — Тобі це корисно. Смійся і регочи!
— Не можу…
Вона подивилася в очі Рессі й зрозуміла, що час, відведений професором її товаришеві, закінчується.
— Ель-ель-елечка! — раптом отямився від сплячки Гусєв. — Ось де ти! Ель-ель-елечка!..
Елечка ще секунду вдивлялася в обличчя Електроніка. Потім повернулася до дверей, випалила:
— Усі ви обманщики! Я іду звідси!.. Прощайте!
Одним стрибком дівчинка проминула веранду, прослизнула повз кущі, перескочила через табірний паркан і зникла.
Тієї ж секунди в очах у Рессі мелькнув останній зблиск відрахунку часу. П’ять хвилин закінчилися.
Електронік розплющив очі, сів, оглянувся. Передусім побачив Рессі.
— За нею! — наказав робот. — Рессі, наздогнати! Повернути Елечку!..
Громов ледь помітно усміхнувся: все-таки Елек зумів пересилити хворобу, довів свою життєвість. Він уловив знамениту фразу філософа, яку Електронік промовив сам собі: «Я мислю — значить, я існую». Так, криза минула…
Рессі, підкоряючись наказові, блискавкою майнув у вікно й шугонув у небесну вись — над табором, над Волошками, над світом, щоб відшукати самотню бігунку.
— Хлопці, що ж це ми?.. — голосно сказав Електронік, і всі очутилися, немов від зачарованого сну.
— Що це? Де ми? Що трапилося?
Поступово обличчя ставали осмисленими, пам’ять відновлювала минуле. Он та людина, яку Макар обізвав стариганом, — їхній кумир Гель Іванович Громов: він, як звичайно, щось ретельно записує у свій блокнот. Елек на місці, він рухається, розмовляє; певно, він самовідновився. Ще хвилину тому тут, здається, була Електронічка й хтось миготів зеленими очима. Куди вони поділися? Мабуть, у кімнаті сталося щось неймовірне, щось дуже важливе.