— На старт! — спокійно й твердо відповіла йому Електроничка.
І так подивилася на Макара, що він надовго запам’ятав похмуро-правдивий погляд її великих темних очей.
Ніколи ще не зазнавав Макар стільки принижень від звичайного футбольного м’яча.
Сам винуватий: зголосився захищати ворота.
На вигляд усе як завжди: п’ятеро підлітків ганяли на майданчику м’яч, передавали його один одному й били в одні ворота. Не кожний спостерігач відрізнив би серед гравців дівча з короткою стрижкою. Та коли м’яч потрапляв саме до Елі, Макар внутрішньо напружувався.
Перший Елин гол він не помітив. Просто не побачив м’яча й вирішив, що той від сильного удару перелетів через металеві грати, які відгороджують майданчик від двору.
— Принеси, Рессі! — попросив Макар.
І тут усі засміялися, а Рессі промовисто гавкнув. Макар оглянувся: гол!
Коли м’ячем заволоділа ця новенька, на голкіпера обрушилася серія могутніх ударів. Воротар раз у раз кидався на м’яч і, виймаючи його із сітки, не розумів, як він там опинився.
— Гол! Гол! Гол! — кричала Майя, і їй вторував гучним гавкотом пес.
Теоретично Макар знав, що можна взяти будь-який м’яч. Але не встигав зметикувати, куди кидатися: він тільки чув свист і недоладно метався у воротах. А коли м’яч, посланий знову Елечкою, злегка черкнув його по чуприні, Макар відчув, як у голові ніби задзвеніло.
— Пенальті кожний заб’є! — кинув він, роздосадуваний невдачею. — Ставай!
Елечка стала на ворота.
— Зараз узнаєш наших! — похвалився Макар.
Він відміряв кроками одинадцять метрів, розбігся і вдарив по м’ячу.
М’яч опинився в руках у воротаря.
— Так йому! — зраділа Майка. — Давай, Елечко!
Тут Макар з такою силою ударив по м’ячу, що трохи не розбив новісіньку кросовку. Але воротар у неймовірному стрибку вибила м’яч з верхнього кута воріт. Гравці на майданчику, вкрай розпалившись, заходилися гатити по воротах з будь-якої відстані. Воротар щоразу була в потрібному місці, м’яч наче прилипав до її рук. А коли Елечці набридла дріб’язкова метушня на полі, вона пробила від воріт вільний. М’яч шугонув угору й зник з очей.
За знаком воротаря Рессі стартував із майданчика й повернув м’яч звідкись із-за хмар. Макар так і лишився стояти із задертою головою. Слава капітана збірної з футболу розвіялась у весняному небі.
Всі радісно плескали новеньку по плечу, а вона навіть не усміхнулася.
Майя відкликала вбік Електроничку.
— Слухай, ти робот? — сказала вона майже ствердно.
— Так, я робот.
— Я відразу здогадалася, — усміхнулась Майка. — А вони анітрішечки не повірили.
— Чому не повірили? — запитала Еля.
— Розумієш, — Майя нахилилася до її вуха, — хлопчаки так влаштовані. Вони вірять тільки собі й у всяку різну нісенітницю. Ми їм ще покажемо!
— Хто ми? — уточнила Електроничка.
— Ми, дівчатка! — Майя уважно подивилась у вічі нової подруги. — Їдьмо з нами до табору! Ти згодна?
— Ми, дівчатка, — повторила Еля і відповіла подрузі пильним поглядом: — Згодна.
Вони обмінялися ритуальними знаками: торкнулися вказівним пальцем губ, підстрибнули на місці, похитали головами. Щось дуже важливе віднині зв’язувало їх!
— Ми зуміємо постояти за себе! — рішуче промовила Майя.
— Постояти за себе? — луною озвалася Елечка. — Значить, ти постоїш за мене?
— Так, — кивнула Майя. — А ти — за мене!
— Ми, дівчатка?..
— Ми, дівчатка!
Електроничка давно зрозуміла, що Майя дуже правдива й смілива, скривдити подругу не дасть. “Мабуть, мені пощастило, що я вчитимуся в дівчаток”, — вирішила вона.
А Майя згадала, як колись вона жартома попросила професора Громова подарувати дівчаткам Електроничку. І от, будь ласка; Елечка поруч з нею. Така сильна, така незвичайна. Майка ладна була сама забити гол Макарові, та поки що вона цього не вміла.
Подруги переглянулись і тихими голосами підхопили мелодію, що випурхнула з відчиненого вікна, закружляли по зеленій траві.
— Їдьте, їдьте до табору! Я — за! Я вже дав згоду! — запально говорив професор Громов Електроникові й Електроничці. — Там ви будете серед своїх.
— І я розв’яжу свою задачу? — запитала Еля.
— Там скільки завгодно дівчаток і хлопчиків. Хлопчиків ми знаємо — вони на все здатні. Правда, Елеку? — Громов усміхнувся, пригадуючи минуле. — А от дівчатка… Сподіваюсь, Електроничко, ти заприятелюєш з ними.
— Ми, дівчатка, покажемо себе! — рішуче заявила Еля і піднесла над головою міцно стиснутий кулачок, демонструючи їхню з Майєю клятву.
“Найдивовижніше в таємницях те, що вони існують”, — промовив сам до себе Електроник слова англійського письменника Честертона. Поглянувши на рішучу позу дівчинки, він тихо запитав Громова:
— Чому вона не вміє сміятися?
— Ти знаєш, сміх не народжується сам по собі, — задумливо сказав професор. — Я радий, що ти звернув на це увагу. Значить, ти їй допоможеш.
— Допоможу.
Чуткий слух Елі вловив цей діалог. Вона стенула плечима.
— А людина повинна обов’язково усміхатися? — І вона крадькома глянула на себе в дзеркало.
— Час від часу, — відповів, усміхаючись, Професор.
— Коли смішно, — додав Елек. Елечка труснула головою, підскочила на місці.
— На старт! — гукнула вона. — Вперед, за сміхом! Громов вискочив на середину кімнати, замахав несамовито руками:
— Тихо! Всім залишатися на місцях! Та Елечка й не збиралася нікуди бігти.
— Я пожартувала, — сказала вона.
Ні тіні усмішки не майнуло на її обличчі.
— Годі жартів! — Громов опустився в крісло. — Мені набридло бути батьком роботів-утікачів! А втім, — похопився він, — жартуйте скільки завгодно. Тільки без особливого ризику…
Він оглянув своїх непосидливих, розумних дітей. Завтра в них новий день, нові випробування. Пора програти всі можливі ситуації… Такий видатний, такий авторитетний в науковому світі ерголог, як Громов, уявляв собі в загальних рисах майбутнє Електронички. “Ергон”, як відомо, означає по-грецькому “робота”, а “ерголог” по-сучасному — роботопсихолог.
— Отже, — почав ерголог роботів-утікачів, — ваша мета має бути вам абсолютно ясна…
— Я іноді прибігатиму за порадою, — сказала на прощання професорові Елечка.
МИ, ДІВЧАТКА
Найнещасніший працівник табору в перші його дні — черговий. Ні, не галаслива метушня, не несподівані питання, не безмежний дитячий ентузіазм лягають важким тягарем на плечі чергового. Синці й подряпини, переплутані речі, підгоріла каша, кольки в животах, колективний напад нічного сміху й потайні пекучі сльози під подушкою — все це звичайні дрібниці, легко переборні труднощі. Найстрашніше для чергового по табору — покинуті напризволяще самотні батьки.
— Табір “Електроник”, — щохвилини відповідає по міському телефону черговий лікар. — Коля Синицин? Аякже, знаю Колю — здоровань, силач, футболіст
— …!!!
— Ні, в нього не бліде обличчя. Ранкова температура 36 і 6.
— …???
— Ні, не треба приїжджати. Я передам йому від вас вітання.
Не встигла трубка торкнутися важеля, як проривається інша матуся.
— Жива, здорова, температура нормальна, — меланхолійно повідомляє лікар. — Ні, фрукти вони одержують у достатній кількості, повний набір вітамінів. А цукерок ми просимо не надсилати… Набуде ваги ваша дівчинка, не турбуйтесь, будь ласка…
Лікар неуважливо подивився, як котиться по безхмарному небу золота куля сонця. Вибігти б, користуючись тихою годиною, по крутобокій чаші небес, забити б вогненний пенальті в сітку зірок!..
Наступної хвилини лікар уже читає вголос меню.
— Сніданок… Обід… Підвечірок… Вечеря… Загалом виходить три тисячі двісті сім калорій на кожного!.. Що, мало?.. Ви коли-небудь, громадянко, бачили калорію? Так от, він їх уминає понад три тисячі! Причому без добавок. Цими калоріями слона можна розгодувати!..