Бере каламар, перо, папір, починає писати.
ЦАР. Наказ... номер триста п'ятдесят шість... мільйонів шістсот сімдесят чотири тисячі двісті сорок один... Та-ак: оголошуємо по всьому нашому Сонному царстві... жалісну жалобу за...
РАДНИК-ЗРАДНИК. Не тре... Не треба жалоби... Хочу жити!
ЦАР. Не збивай!... жалісну жалобу за моєю рідною сестрицею Царівною Петрівною... котра загинула від підлої руки найманих убивць (і вже гримить, відлунюючись громовим голосом по всьому Сонному царстві) од руки найманих убивць Мамая! Невситимця! Ломисили! Котрих я оголошую поза законом!
Захопившись писанням, ЦАР не помічає, як РАДНИК-ЗРАДНИК тим часом тягне зі сцени сувій летючого килима з Царівною Петрівною за сцену і як потім тихенько повертається.
РАДНИК-ЗРАДНИК. Зневажити мене... за те, що я виконав умови оголошення... Фух! Ну, стривай.
ЦАР (продовжує писати). Усіх охочих розумників... хто зможе розгадати це загадкове вбивство... запрошуймо до палацу... а тут їм, хе-хе, і каюк! ...і виявити свої розумові здібності... той, хто виявить вірні здогадки...
Тим часом РАДНИК-ЗРАДНИК нишком знімає з трона чарівного меча-самосіча і чіпляє туди свого, простого. Цар, захопившись писанням, нічого не помічає.
РАДНИК-ЗРАДНИК. Пиши-пиши, грамотій... А осьо зараз сюди прийдуть оці троє скажених, до яких додалося ще двоє навіжених, от тоді ти в них і попишеш... без свого чарівного меча-самосіча (милується ним) а з простенькою залізячкою проти богатирів. Жаль лише, що я вже цього не побачу.
Починає відлітати.
ЦАР. Стій, стій, собако! Не лети! Вернись, я все прощу! Віддай Царівну! Віддай Петрівну! Кидай її сюди, кажу! (Біжить слідом). Кидай! Пас, ну!
РАДНИК-ЗРАДНИК. Бувайте здоровенькі, п-пане Царю!
ЦАР. Вернись, я віддам її за тебе заміж!
РАДНИК-ЗРАДНИК. Я й сам собі візьму її собі за себе заміж!
Відлітає разом з Царівною Петрівною.
ЦАР. І цей, навіть Радник-зрадник, виявився негідником... Кому ж тоді в цім білім світі вірити можна?
Картина XVII
Біля царського палацу чутно спів героїв і героїнь.
МАМАЙ, ЛОМИСИЛА, НЕВСИТИМЕЦЬ, ДЖЕЙН І ЖАННА (співають).
МАМАЙ. Позирай!
ЛОМИСИЛА. Речі на плечі!
НЕВСИТИМЕЦЬЬ. До жору!
ДЖЕЙН (зазираючи до словника). Кроком руш! Наглядай!
ЖАННА (зазираючи туди ж). Ширше крок! Пильнуй!
Шлях їм перетинають жебраки Сонного царства, озброєні костурами.
ЖЕБРАКИ. Стій!
МАМАЙ. Я ж вам уже раз казав: немає в мене нічого, не подаю.
Намагається пройти, але ті – не пускають. Шикуються бойовим порядком проти побратимів і побратимок, танцюють войовничого танцю, наїжачившись костурами.
МАМАЙ. Та ви що, жебраки, мене не пізнали?
ПЕРШИЙ ЖЕБРАК. Ніякі ми не жебраки!
НЕВСИТИМЕЦЬ. А хто ж тоді?
ДРУГИЙ ЖЕБРАК. Ми – царське військо тепер, ясно вам? Регулярне!
МАМАЙ. А, ясно. Це ви – за сумісництвом.
ТРЕТІЙ ЖЕБРАК. Приходять сюди різні, жарти свої на нас відточують... Не пустимо!
МАМАЙ. Та це ж я – Мамай!
ПЕРШИЙ ЖЕБРАК. Ніякий ти не Мамай, ніякий не Татай.
НЕВСИТИМЕЦЬ. Ти ще скажи, що я – не Невситимець.
ЛОМИСИЛА. А я – не Ломисила.
ЖЕБРАКИ. Не Невситимець і не Ломисила.
МАМАЙ, НЕВСИТИМЕЦЬ і ЛОМИСИЛА (разом). А хто ж ми тоді?
ЖЕБРАКИ. Зрадники, ось ви хто.
ПЕРШИЙ ЖЕБРАК. І ми вас – не пустимо.
ДРУГИЙ ЖЕБРАК. Хто вас уб’є – тому сам Цар милостиню подасть!
ТРЕТІЙ ЖЕБРАК. От зараз вам тут і смерть буде.
ЛОМИСИЛА (беручися за довбню). Ге, то не наша мати ворожила.
МАМАЙ. Не треба з ними так.
НЕВСИТИМЕЦЬ. А як з ними треба?
МАМАЙ (до жебраків). Чого ви до нас так? Вас же Цар б’є, а ви...
ПЕРШИЙ ЖЕБРАК. ...а ми будем бити вас.
ЖАННА (до МАМАЯ). Мон шер амі, же се... (зазирає до словника) я знаю, що з ними робити слід, аби вони нас пропустили.
Знімає сережку з вуха і кидає її в натовп жебраків.
ДЖЕЙН, глядячи на неї, робить те ж саме.
Усе жебрацтво вмить накидається на здобич, виникає шалена бійка.